Біле і чорне

Вона почувалася якось незатишно. Не те, щоб її щось турбувало конкретно, просто була якась пустка. І відчуття незахищеності. Хоча… вона знала, що її турбувало. Вона сумувала. Сумувала за однією людиною, найріднішою людиною, котру забрали Небеса. І не те, щоб вона не навчилася жити без нього, навчилася. Ще й швидко, ще й добре. Так як вона йому й обіцяла. Тоді, не маючи змоги попрощатись як слід, серед маси людей, вона нахилилася низько-низько до нього і сказала, що в неї все буде добре, хай його душа там буде спокійна. І вона так і зробила. У неї завжди було достатньо сили, щоб створити і закружляти нове життя навколо себе, яким жили і насолоджувалися люди в радіусі її життєвих променів.
Але, іноді були періоди суму і туги, безпорадності і самотності. І серед усіх людей не було тієї однієї з котрою можна було порадитися як завжди і отримати відповіді на всі її запитання. Їй здавалося, що небеса забули про неї.

Сьогодні її знову тривожила проблема, котру ніяк не могла вирішити протягом тривалого часу. Раптом замиготів екран телефону, висвітився надпис: «Чекаємо на тебе». У неї залоскотіло в грудях, десять років вони її не кликали. Вона думала – забули, виходить – ні.

Вона зайшла до ліфту, подивилася на кнопки і нажала пусту, без цифр. Ліфт миттєво здійнявся доверху і десь після сотого поверху почав знижувати швидкість. Плавно зупинився, відчинилися двері, вона вийшла. Простір буз розділений навпіл: чорний і білий. Вона на мить завагалася, куди спочатку. Потім рішуче вступила у чорний, білий – вирішила залишити наостанок, щоб залишились позитивні враження. У пітьмі вона пройшла до приймальної, поздоровалася до секретарки, остання зраділа, сказавши, що скучила, бо давно не бачила. Потім кивнула головою на двері з тим, що шеф чекає. Вона відчинила двері, зайшла. Він сидів за столом перед своїм ноутом, гарний, вишукано-чорний. В її голові промайнула думка: «Чорний як Диявол», – а потім на мить знітилася, – «ну чого ж як? Це ж він і є…ніяк не звикну». Побачивши її, він піднявся, радісно посміхнувся і галантно рушив до неї:
– Привіт! – він простягнув руки. Вона жестом зупинила цей порив:
– Цілуватися не будемо! – Пройшла і сіла у крісло.
– Хм…ти, як завжди, – він повернувся на своє місце. – Моя сила над тобою втрачається, у тебе залишилося дві шістки.
– Ти старієш, втрачаєш пам\’ять – вона зітхнула, – їх знову три.
Він здивовано підняв брови, на мить замислився, подивився в ноутбук:
– Чорт! Дійсно! Тоді ж вмішалася інша сила, я забув! – він радісно потер руки і засміявся. – Ну що ж, тоді все залишається як і раніше. Пам\’ятаєш? Той, хто шле тобі прокляття – отримає їх сам. А прокляття, котрі посилаєш ти – дійдуть до адресатів! Так я захищаю тебе. Але, я тут моніторив тебе за останні десять років, то мушу сказати, що у тебе мало зла на людей і мало проклинаєш. Хоча пару осіб є, – він лукаво посміхнувся.
– Є, – вона кивнула головою.
– Значить, ти наш клієнт!
– Ми всі твої клієнти, не мають зла тільки Ангели на Небесах, але то не твоя парафія.
Він незадоволено поморщився:
– Я нікому не дозволяю так зі мною розмовляти. Лише тобі! Знати б чому? Ну добре, – він підвівся, – ти у Нього вже була?
– Ні, – вона також встала і попрямувала до виходу.
– Логічно, позитив наостанок. Хоча, у твоєму випадку ми обидва для тебе позитивні, ми про тебе дбаємо, – він простягнув до неї руки, щоб обійняти, – ти ж знаєш, як я до тебе ставлюся, навіть, люблю.
Вона знову зупинила його жестом:
– З твоїх вуст це звучить смішно. Цілуватися не будемо. Бувай!

Вона послала йому повітряний поцілунок, у приймальній помахала на прощання рукою чорнявій секретарці і вийшла у пітьму.

Перейшовши коридор вона опинилася у безмежному білому світлі. Зайшла до приймальної, така ж сонячна секретарка зраділа побачивши її, аж затріпотіли крильця за спиною. «Давно вас не було, – засяяла її білосніжна посмішка, – Він чекає».
Вона зайшла, Творець сидів за столом, світлий, енергійний, з посмішкою, поглядаючи на голографічний екран новин, перевіряючи і контролюючи все, що відбувається у Світі. – Радий тебе бачити, – від піднявся, поцілував її у лоб і запросив сісти.

– Ти вже була у того рогатого чи відразу до мене?
– Була, – вона засміялася, – ти ж знаєш, до тебе я заходжу наостанок.
– І як він себе почуває?
– Добре. Гарний, вишуканий, елегантно-чорний. Ріжок я у нього ніколи не бачила, не видумуй, – вона посміхнулася.
– Ага, бід, нещасть понасилає, а сам гарний, елегантно-чорний! – сказав Він сердито, – але чорт з ним! Хоча, який чорт, це ж те саме. До речі, ти одна у нас така, щоб ми обоє тебе берегли. І звідки ти така взялася? – він засміявся і в очах його небесних заграли іскринки.
– Від шаленого кохання, – вона хитро примружилася, – ти сам казав!
– Та так! Вони не мали зустрітися ніяк, твої батьки, бо були під різними покровителями. А ми чітко слідкуємо, щоб наші світи не перетиналися. Але ж я з тим рогатим загрався в шахи і, ніби всього одна партія, а все! Все вийшло з-під контролю, вони не тільки встигли зустрітися, але й тебе зробити, – він задоволено посміхнувся, – от тепер і бавимо обоє, діди одним словом. Він, до речі, свої обв\’язки виконує?
– Так, – вона кивнула, – все як завжди. Правда, він забувся, що у нас знову три шістки. Я тобі вдячна за твій подарунок, я б без нього не вижила.
– Так, то він вирішив схитрувати, але більше такого не буде. Ти не ображаєшся, що я в тебе Його забрав? Так треба було..
– Я знаю…
– Йому в мене добре, – Він дивився на неї щиро і відкрито.
– Я знаю…
– Снився?
– Так…
– Він такий активний, зайнятий, ініціативний, думаю підвищити його до архангела. Хочеш його побачити? Тільки заради тебе можу зробити виключення.

У неї все завмерло всередині. Невже? Невже це можливо? На мить аж перехопило подих!

– Ні, – вона подивилася Йому у вічі, – всьому свій час. Я його побачу, коли ви заберете мене до себе. Я почекаю.
– Мудро. Як завжди мудро, – він замислився на мить, – недарма ти наше творіння.

– Радий був тебе бачити, – він піднявся, – все так і залишається, у тебе наша подвійна Сила, в тебе все буде добре. Навіть краще, ніж ти думаєш!

Він її обійняв на прощання, вона поцілувала його у щоку, помахала рукою і пішла. Попрощалася з секретаркою, вийшла у коридор, зайшла у ліфт, нажала перший поверх і відчула швидкий політ у невагомості. На мить аж заболіла голова. Вийшовши з будинку на вулицю вона задоволено зітхнула, на землі вона почувалася поки що краще, ніж у їхній небесній канцелярії.
На дорозі біля тротуару стояли дві одинакові машини незрозумілої для неї марки, одна чорного, а інша білого кольору. Номерні знаки відповідно три шістки і три сімки. Обидва водії побачивши її висунулися через вікна і замахали руками: «Привіт! Давно не бачилися! Підвезти?» Вона засміялася: «Ні, ні! Ще не туди завезете. Вам байдуже в якому просторі їздити, а для мене різниця є!»

І вона бадьоро покрокувала своєю дорогою підставляючи обличчя небесно-сонячним промінчикам і спостерігаючи як наближаються чорні грозові хмари. От вони скрізь разом. Живильне сонце і смертельний ураган. Та вона не боялася. Вона знала: навіть, якщо блискавка, грім і ураган будуть руйнувати все навколо, її не зачеплять. Вона буде йти своєю дорогою туди, куди їй треба і ніяке зло її не торкнеться. Задзвонив телефон, вона взяла слухавку: «Доброго дня! Питання, у якому ви зацікавлені вирішилося на вашу користь!» «Це неможливо, – промайнуло у неї в голові, – там було стільки перешкод, це із сфери фантастики! А втім, чому ж неможливо, – посміхнулася вона про себе, – тепер таки можливо». «Слава Богу!», – сказала вона у слухавку і вимкнула телефон. День здавався прекрасним. Замиготів екран телефону, на чорному, чорному екрані висвітився надпис: «Ти не тому дякуєш! Я образився!»

Вона засміялася і підморгнула чорним грозовим хмарам. Потім, перетнула перехрестя і рушила своєю дорогою по сонячній стороні вулиці.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x