16-го вересня в Україні, у день зникнення Георгія Гонгадзе, журналісти та медіаорганізації закликають громадян країни провести акції солідарності та вшанувати пам’ять усіх загиблих журналістів за часи Незалежності.

Журналісти «Нової Доби» опитали своїх колег щодо того, наскільки небезпечною вони вважають свою роботу та чи доводилось черкаським медійникам ризикувати життям, здоров’ям та апаратурою чи отримувати погрози на свою адресу.

Назарій Вівчарик, відповідальний редактор сайту «Прочерк»:

«Думаю, що професія журналіста є небезпечною, тому що вона належить до переліку стресових професій, так само як професія юриста, лікаря, бухгалтера. Постійне перебування в стресі розхитує нерви людини, псує здоров’я, зокрема, може призвести до хвороби серця.
Очевидно, чим відповідальніший журналіст, тим йому важче, бо від відповідальний за кожне написане слово, за кожну озвучену цифру. Все це треба ретельно перевіряти, а потім ще й швидко здавати до чергового номеру газети, чергового випуску передачі. Ну і не секрет, що завжди є особи, зацікавлені в тому, щоб яку-небудь інформацію приховати. Тож оприлюднення такої інформації створює певні ризики для журналіста, через що знову ж доводиться хвилюватися.
Чи доводилось ризикувати під час виконання професійних обов’язків? Так, під час черкаського євромайдану, думаю, що всі ми, журналісти ризикували, як мінімум апаратурою. Зокрема, мені молодики погрожували розбити відеокамеру. Також був випадок коли невідомий натякав, щоб ми не писали негативної інформації про одного з кандидатів. Звучало це, як погроза. Були й певні коментарі на сайт з погрозами».

Ігор Єфімов, фотокор газети «Вечірні Черкаси»:

«Вважаю, що професія журналіста є досить небезпечною і в моєму житті траплялось ризикувати собою і апаратурою, починаючи від черкаського майдану (мається на увазі всім відомий відеоролик з погрозами беркутівця), закінчуючи зйомками програми «Провокація». Погрози на свою адресу, як фотокор теж отримую досить часто. До них, з часом, звикаєш і не звертаєш уваги, прикро лише, що іноді погрози звучать з вуст тих, хто має тебе захищати. Так, був випадок, коли правоохоронець намагався вибити камеру з рук. І, звісно, не стираються з пам’яті сумнозвісні події 20 листопада на черкаській дамбі, коли міліціонери, дізнавшись, що ти журналіст, наздоганяли і били ще сильніше, ніж інших учасників акції протесту».

Наталія Сторчак, головний редактор газети «Шполяночка»:

«На мою думку, наша професія не стільки небезпечна, як надзвичайно складна. Чи доводилось життям ризикувати? Можливо. Події на Майдані, на місцевих протестах, поїздка в зону АТО… Погрози отримувала від голови районної ради Івана Скорика, який пообіцяв при свідках мені, що буду покарана за те, що пишу…»

Андрій Кравець, журналіст, радник голови Черкаської ОДА:

«Коли мені було 16 років, я закінчив курси кранівника-стропальника і тоді мені вперше говорили, що я маю одну з найнебезпечніших професій… Після першого свого університету я майже шість років носив погони офіцера МВС. Був дільничним інспектором, опером з особливо важливих справ Управління по боротьбі з організованою злочинністю, заступником начальника міськрайвідділу ВС – і знову всі говорили про те, що це – небезпечна професія… У професійній журналістиці – з 1999 року. Основні теми – кримінал, армія, екстремальний спорт… Не вважаю професії ні стропальника, ні правоохоронця, ні журналіста настільки страшними, як їх малюють. Все залежить від часу й обставин заняття професією.
Переконаний, що взагалі ступінь небезпечності визначає не стільки сама професія, як місце роботи. І що вже точно – навіть серед самих журналістів все залежить від того, на яких вони темах спеціалізуються. Навіть той, хто веде кулінарну сторінку в газеті, може випросити на свою голову неприємності від якоїсь домогосподарки, опублікувавши неправильний рецепт страви. А спортивний журналіст, зробивши невдалий репортаж з футбольного матчу, точно більше ризикує, аніж той, хто формально спеціалізується на висвітленні криміналу, але тільки занудно переписує міліцейські прес-релізи… Звісно, є пряма небезпека для тих, хто займається реально викривальними публікаціями – не обов’язково навіть постійно. Але знову все залежить від того, про кого пишуть чи знімають сюжет. І якщо мова про людину неадекватну, то ризикує не лише журналіст, а й той, хто йому про це розповів, редактор, який береться тиражувати журналістське розслідування, навіть продавець газетного кіоску, який це розповсюджує… Одним словом, у професії журналіста – як у тому анекдоті про пожежного: «Все добре й весело на роботі у звичайні дні, а от коли пожежа – то хоч звільняйся…»
Професія журналіста дала мені можливість побувати у 19 країнах світу, у тому числі у тих, які прийнято вважати «напівгарячими» точками – у Боснії і Придністров’ї. Скажу одразу – не побачив там нічого й близько небезпечного, окрім табличок «Обережно, міни!» у першому і блокпостів російських «миротворців» у другому випадку. Зараз часто буваю у зоні АТО, але тільки раз, коли був вчергове у гостях в «Айдарі» під Щастям, чув, як у дерев’яне перекриття бліндажа, де ми знаходилися, впиваються чужі кулі. Сказати, що це було ризиком – не можу, бо це не був прямий вогонь і співвідношення «куля-захист» дозволяло не переживати. В інших поїздках стрілянину якщо й чув, то тільки здалеку…
Апаратурою і здоров’ям ризикував лише раз – у ніч проти 23 січня 2014 року на вулиці Грушевського в Києві, коли зіскакував з крайньої барикади у нейтральну смугу між повсталими і «Беркутом». Та й то – тієї ночі на Грушевського було тихо порівняно з іншими днями, а я, зіскочивши з барикади, підсковзнувся на льоду, який залишився після застосування міліцейських водометів – розбив собі коліно і мало не розбив фотоапарат. Чи можна назвати це професійним ризиком? Навряд, бо точно так можна впасти на льодовому катку ТРЦ, роблячи селфі себе самого, дорогоцінного…
Погрозу на свою адресу (саме в професії журналіста) чув лише раз, більше 10 років тому – після публікації про резонансний злочин. Проте той, хто погрожував, зробив це письмово, не приховуючи свого імені. Зазвичай, так не роблять, коли мають серйозні наміри. Лист той ще й досі десь лежить…»

Олександр Щербатюк, заступник головного редактора газети «Понад Тікичем»:

«На мій погляд, професія журналіста є небезпечною, хоча б тому, що іноді доводиться ризикувати здоров’ям при виконанні різних завдань. Як при роботі на мітингах, коли прихильники однієї з партій подряпали мені обличчя, при зборі інформації на кримінальну тему, коли надходять погрозливі дзвінки, та й щодня до редакції приходять люди, які можуть облаяти, викликати в міліцію, прийти навіть додому і висловити невдоволення щодо якоїсь статті».

Володимир Чос, журналіст-фрілансер, м. Городище:

«Вважаю професію журналіста найкращою і найцікавішою на землі! Адже правоохоронці мають справу тільки з бандитами, хуліганами та іншими негативними елементами. У лікарів перед очима лише хворі люди – здорові до них просто не приходять. А журналіст щодня зустрічається з новими цікавими людьми, з унікальними особистостями, перебуває в епіцентрі подій, першим дізнається новини. Це збагачує духовно й інтелектуально.
Звісно, існує й зворотний бік медалі. Доводиться писати критичні матеріали, проблемні статті, проводити журналістські розслідування. Читачам це цікаво, люди за це дякують. Але фігуранти публікацій дуже невдоволені. Навіть якщо не вказані прізвища, усе-одно всім зрозуміло, про кого мова. Ми можемо просто опублікувати результати прокурорських перевірок, але виявляємося крайніми, адже стаття надрукована в газеті і під нею стоїть підпис журналіста. Або розміщуємо звичайну кримінальну хроніку – дільничний затримав сільського злодія, правоохоронці виявили посіви маку… А якийсь наркоман затаїть на тебе образу! І лунають телефонні погрози – мене обіцяли вивезти в ліс і там повісити, нахвалялися, що повторю долю Гонгадзе… Я в журналістиці з шістнадцяти років, так що всього траплялося. Але на погрози не варто зважати. Хто задумав щось лихе, той не буде заздалегідь «світитися». Покричали, «випустили пар», та й заспокоїлися. В усякому разі так себе втішаю.
Мені не подобається, коли розкручується протиставлення журналістики і влади. Насправді загрози йдуть і від криміналу, і від тіньового бізнесу, рейдерства, політиканства… В органах влади навпаки – знаходимо захист і моральну підтримку. Якщо виникали «тертя» з якимись чиновниками, то згодом налагоджувалася співпраця, мене запрошували у свої виборчі штаби, ми ставали добрими приятелями. Адже публікуючи проблемні матеріали, я не переслідую особисті інтереси, а просто виконую свій професійний обов’язок. Робота така».