Я не знаю, як може з розмахом святкувати незалежність країна, восьма частина якої залежна від російської окупації.
Святкує країна вдов, сиріт, згорьованих матерів. Святкує країна потенційних вдов, сиріт, згорьованих матерів, які чекають і моляться щомиті.
Святкує країна безбатченків, у яких татусі на війні, для когось – живуть у телефоні, а найменші думають, шо тато – це і є телефон…
Святкує краіна, тисячі громадян якої сидять в окопах, бліндажах і чекають, поки на них нападуть, бо у воюючій країні військова техніка чомусь не працює на фронті, а красується у столиці.
Святкує країна, в якій герої не вмирають, а тому й трауру не буває.
Святкує країна, бо її жителі думають, шо хтось вмирає справді за те, щоб святкувальники могли святкувати з розмахом.
Я не святкую.
Країна, в якій живу я, залежна від війни. Не треба мене підтримувати, візьміть участь у більш святковому флеш-мобі. Може, Росія злякається флеш-мобу і втече. І тоді буде що святкувати…