Валентин Лазуренко про археологічні знахідки на городі, зустріч із Богданом Хмельницьким та найяскравіший дитячий спогад

Валентин Лазуренко про археологічні знахідки на городі, зустріч із Богданом Хмельницьким та найяскравіший дитячий спогад

До власного 40-річчя Валентин Лазуренко встиг виконати всі пункти зі стандартного «must done» для чоловіка – побудував будинок, посадив сад і дав життя сину й дочці. «Бонусом» – захистив «докторську» дисертацію, отримав звання професора, став лауреатом обласної краєзнавчої премії імені Михайла Максимовича та журналістської премії «Прометей», обраний академіком Академії наук вищої освіти України, а також автором (співавтором) понад 200 наукових робіт з історії України, народознавства та краєзнавства. Будучи «гуманітарієм» він чудово знайшов спільну мову з викладацьким складом Черкаського державного технологічного університету, ставши проректором з гуманітарно-виховних питань та другом і порадником активної студентської спільноти.
Із журналістами «Нової Доби» Валентин Лазуренко поділився найяскравішими спогадами дитинства, сімейними традиціями та мріями.
– Валентине Миколайовичу, розкажіть, будь ласка, чому Ви обрали фах історика?
– Думаю, що це покликання і закладено генетично, оскільки народився в державотворчому селі Суботів Чигиринського району – землі, яка надихала з дитинства на героїчне, історичне, незвідане. Хоча були й інші міркування. Як сам я часто жартую, що «виріс у бібліотеці», оскільки мама Євдокія уже більше 40 років працює сільським бібліотекарем. І досі для мене книга жива, якщо вона в паперовому вигляді, хоч зараз більше входить у моду електронний, сучасний і зручний варіант. Та в старших класах я вирішив, що бібліотекар – це більш «дівчача» професія. А історія кликала звідусіль. Навіть з городу, на якому, копання картоплі часто перетворювалося в археологічні розкопки.
– Яким Ви були студентом?
– Старанним. За п’ять років навчання пропустив лише 3 дні й усі через хворобу. Навчався я в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького. Пишаюся тим, що потрапив у перший випуск істориків зі спеціальністю «історія та народознавство». Її вважаю унікальною, адже на зорі нашої державності це було повернення до народних коренів. Цікаво було ще й те, що тоді саме формувався історичний факультет і викладачі з нуля створювали навчальний процес разом з нами. Книги вишуковували по бібліотеках, більшість присилали з діаспори або друкували самвидавом. Але це допомогло нам стати партнерами і друзями, оскільки робили спільну справу.

– Як же Ви потрапили на роботу до технічного ВНЗ?
– Після завершення навчання я був рекомендований вченою радою історичного факультету до вступу в аспірантуру, але оскільки бюджетних місць у педагогічному університеті не виявилося, то вирішив спробувати вступати до Черкаського державного технологічно університету, в якому на той час уже діяла аспірантура з історії України. І ось уже майже 20 років він є для мене рідним. Свою роботу люблю насамперед за те, що працюю з людьми точного, чіткого «технологічного» складу мислення. У нас немає «розпливчастих» формулювань і це дуже допомагає в роботі. Тут я від аспіранта виріс до доктора історичних наук і за рекомендацією вченої ради отримав звання професора. Не скажу, що я «кар’єрист». Просто мав мету і спокійно до неї йшов.

Валентин Лазуренко про археологічні знахідки на городі, зустріч із Богданом Хмельницьким та найяскравіший дитячий спогад

«Коли почув стукіт дитячих сердець, то зрозумів, що це – «Рубікон»

– Розкажіть про свою сім’ю. Яка історія її зародження?
– Я одружився у 31 рік і це був дуже усвідомлений вибір. Тут не йшлося про юнацький запал чи імпульсивне рішення. Дружина для мене – і кохана, і друг, і порадник. Але найголовніше, що це мати моїх дітей. Я дуже чітко пам’ятаю той момент майже 4 роки тому, коли ми дізналися, що скоро станемо батьками. Та ще й відразу хлопчика й дівчинки! У ту хвилину, коли на УЗД вперше почув стукіт дитячих сердець, зрозумів – це «Рубікон» – моє життя вже ніколи не буде таким, як раніше.
– Як розподіляєте обов’язки в родині?
– На щастя, більшість домашніх клопотів – це сфера відповідальності моєї «берегині» Олени, оскільки я людина надзвичайно непосидюча. У відпустці можу бути максимум 10 днів, і то це завжди активний відпочинок. Цього року, наприклад, заклав сад і квітники. Робота із землею заспокоює мене, «витягує» негатив і «переключає». Повернувшись до буденних справ після такого «садово-городнього релаксу» я завжди, на мій погляд, приймаю зважені рішення.

– Чи маєте якусь специфічну сімейну страву?
– Вона проста й надзвичайно смачна. Це картопля, запечена у казанку зі свинячим смальцем. Рецепт привезла моя теща із Фінляндії. Особисто я дуже люблю холодець, але якщо говорити про сімейний «смаколик» – то це саме ця «фінська» картопля.
– Що для Вас найголовніше у вихованні дітей?
– Як батьки б не виховували – діти завжди будуть їх копіювати. Думаю, що по-перше вони мають бути працьовиті, інтелектуально розвинені, знати іноземні мови. Я не можу передбачити, якою буде система освіти через 15 років, коли мої діти обиратимуть собі професію, але якщо вони будуть ерудовані й усебічно розвинуті, то в будь-якому випадку «знайдуть себе».
– Давайте тепер повернемось до дитинства. Який у Вас найяскравіший спогад із дитячих років?
– Зустріч із Дмитром Павличком. Мені було років 10, коли в Суботові відбувалося свято, приурочене до «шевченківських днів». Тоді вперше читали вірш Кобзаря «Стоїть в селі Суботові» «без купюр», а я удостоївся честі вручити Павличку букет. Якщо на той час «Два кольори» уже була однією з моїх улюблених пісень, можете уявити той захват, який я відчув, коли Павличко поставив мене поряд із собою, поклавши руки на плечі. Так я і провів усі урочистості.

«Історію слід популяризувати, а не політизувати»

– Чи вважаєте Ви себе щасливою людиною? Чи задоволені власним життєвим вибором?
– Як історик зараз займаюся більш популяризаторською діяльністю, адже можна працювати за принципом «вивчив-здав-забув», але якщо постійно не нагадувати про певні історичні факти, то вони перекручуються і політизуються. Зараз у нас уже виникають якісь політичні інсинуації на тему Богдана Хмельницького у світлі сучасних відносин з Росією. А історію слід популяризувати, а не політизувати.
– Якби можна було повернути час назад, що б Ви змінили?
– Скажу словами В’ячеслава Чорновола: «Якби можна було прожити життя заново, я вибрав би те, що вже маю». Узагалі своїм девізом можу назвати слова Ісократа: «Задовольняйся теперішнім, але прагни до кращого». А ще слова Богдана Хмельницького: «Буде те, що буде. А буде те, що Бог дасть».
– Оскільки ми вже зачепили тему релігії, Ви віруюча людина?
– Так. Щодня я виділяю 10 хвилин вранці й увечері, щоб помолитися. Віру сприймаю як певний захист від негативу, злості й заздрощів.

«У Хмельницього запитав би, чи карбував він власну монету»

– Якби у Вас була можливість із будь-якою відомою людиною зустрітися, незалежно від того жива вона нині, чи ні, кого б Ви обрали?
– Я б зустрівся з Богданом Хмельницьким. Насамперед, мені було б цікаво подивитися, який він мав зовні вигляд, оскільки якою ж насправді була зовнішність не встановлено й досі. По-друге, у мене було б багато питань стосовно його державотворницької діяльності, оскільки для мене є у його діях багато незрозумілого. Адже під час першого етапу національно-визвольної революції він рухав процес вигнання поляків з України і дійшовши до Польщі не захопив Варшаву, на що мав усі ресурси. Саме в той момент включився в переговори, щодо того, якого краще обрати короля. Чому? Адже польська армія була знищена, а козацька, навпаки – дуже потужна. Чи це було спричинено його походженням (Хмельницький по батьківській лінії ймовірно був шляхтич – авт.) чи чимось іншим? Також запитав би, що його спонукало підписати українсько-російський договір 1654 року. Чи це була необхідність? І останнє питання, яке хвилює мене, як історика, чи дійсно він карбував власну монету? Оскільки це єдиний «пропущений» атрибут державності. Усе було – кордони, влада, армія, лише не вистачало національної валюти. У той же час були донесення і французів, і московитів про те, що Богдан Хмельницький в Чигирині учинив «минзу» (монетний двір – авт.) і там створює гроші. На одному боці цих монет буцімто був меч, а на іншій – його портрет. Але чому він не увів їх в обіг? І куди зникли ці монети?
Це дійсно була б для мене така цікава зустріч із земляком, оскільки серед почесних жителів Суботова є і він, і я (авт.: жартує наш гість).
– Що вважаєте найголовнішим досягненням у житті?
– Незважаючи на те, що більшість часу в моєму житті займала й займає робота – історичні дослідження, краєзнавство, педагогічна діяльність, можу з упевненістю сказати, що найголовніше досягнення – це мої діти Євген і Мілана. Узагалі вважаю виховання дітей та щасливу сім’ю найвищим «пілотажем», якого може досягнути людина.

Ірина Коваль

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x