До власного 40-річчя Валентин Лазуренко встиг виконати всі пункти зі стандартного «must done» для чоловіка – побудував будинок, посадив сад і дав життя сину й дочці. «Бонусом» – захистив «докторську» дисертацію, отримав звання професора, став лауреатом обласної краєзнавчої премії імені Михайла Максимовича та журналістської премії «Прометей», обраний академіком Академії наук вищої освіти України, а також автором (співавтором) понад 200 наукових робіт з історії України, народознавства та краєзнавства. Будучи «гуманітарієм» він чудово знайшов спільну мову з викладацьким складом Черкаського державного технологічного університету, ставши проректором з гуманітарно-виховних питань та другом і порадником активної студентської спільноти.
Із журналістами «Нової Доби» Валентин Лазуренко поділився найяскравішими спогадами дитинства, сімейними традиціями та мріями.
– Валентине Миколайовичу, розкажіть, будь ласка, чому Ви обрали фах історика?
– Думаю, що це покликання і закладено генетично, оскільки народився в державотворчому селі Суботів Чигиринського району – землі, яка надихала з дитинства на героїчне, історичне, незвідане. Хоча були й інші міркування. Як сам я часто жартую, що «виріс у бібліотеці», оскільки мама Євдокія уже більше 40 років працює сільським бібліотекарем. І досі для мене книга жива, якщо вона в паперовому вигляді, хоч зараз більше входить у моду електронний, сучасний і зручний варіант. Та в старших класах я вирішив, що бібліотекар – це більш «дівчача» професія. А історія кликала звідусіль. Навіть з городу, на якому, копання картоплі часто перетворювалося в археологічні розкопки.
– Яким Ви були студентом?
– Старанним. За п’ять років навчання пропустив лише 3 дні й усі через хворобу. Навчався я в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького. Пишаюся тим, що потрапив у перший випуск істориків зі спеціальністю «історія та народознавство». Її вважаю унікальною, адже на зорі нашої державності це було повернення до народних коренів. Цікаво було ще й те, що тоді саме формувався історичний факультет і викладачі з нуля створювали навчальний процес разом з нами. Книги вишуковували по бібліотеках, більшість присилали з діаспори або друкували самвидавом. Але це допомогло нам стати партнерами і друзями, оскільки робили спільну справу.
– Як же Ви потрапили на роботу до технічного ВНЗ?
– Після завершення навчання я був рекомендований вченою радою історичного факультету до вступу в аспірантуру, але оскільки бюджетних місць у педагогічному університеті не виявилося, то вирішив спробувати вступати до Черкаського державного технологічно університету, в якому на той час уже діяла аспірантура з історії України. І ось уже майже 20 років він є для мене рідним. Свою роботу люблю насамперед за те, що працюю з людьми точного, чіткого «технологічного» складу мислення. У нас немає «розпливчастих» формулювань і це дуже допомагає в роботі. Тут я від аспіранта виріс до доктора історичних наук і за рекомендацією вченої ради отримав звання професора. Не скажу, що я «кар’єрист». Просто мав мету і спокійно до неї йшов.
«Коли почув стукіт дитячих сердець, то зрозумів, що це – «Рубікон»
– Розкажіть про свою сім’ю. Яка історія її зародження?
– Я одружився у 31 рік і це був дуже усвідомлений вибір. Тут не йшлося про юнацький запал чи імпульсивне рішення. Дружина для мене – і кохана, і друг, і порадник. Але найголовніше, що це мати моїх дітей. Я дуже чітко пам’ятаю той момент майже 4 роки тому, коли ми дізналися, що скоро станемо батьками. Та ще й відразу хлопчика й дівчинки! У ту хвилину, коли на УЗД вперше почув стукіт дитячих сердець, зрозумів – це «Рубікон» – моє життя вже ніколи не буде таким, як раніше.
– Як розподіляєте обов’язки в родині?
– На щастя, більшість домашніх клопотів – це сфера відповідальності моєї «берегині» Олени, оскільки я людина надзвичайно непосидюча. У відпустці можу бути максимум 10 днів, і то це завжди активний відпочинок. Цього року, наприклад, заклав сад і квітники. Робота із землею заспокоює мене, «витягує» негатив і «переключає». Повернувшись до буденних справ після такого «садово-городнього релаксу» я завжди, на мій погляд, приймаю зважені рішення.
– Чи маєте якусь специфічну сімейну страву?
– Вона проста й надзвичайно смачна. Це картопля, запечена у казанку зі свинячим смальцем. Рецепт привезла моя теща із Фінляндії. Особисто я дуже люблю холодець, але якщо говорити про сімейний «смаколик» – то це саме ця «фінська» картопля.
– Що для Вас найголовніше у вихованні дітей?
– Як батьки б не виховували – діти завжди будуть їх копіювати. Думаю, що по-перше вони мають бути працьовиті, інтелектуально розвинені, знати іноземні мови. Я не можу передбачити, якою буде система освіти через 15 років, коли мої діти обиратимуть собі професію, але якщо вони будуть ерудовані й усебічно розвинуті, то в будь-якому випадку «знайдуть себе».
– Давайте тепер повернемось до дитинства. Який у Вас найяскравіший спогад із дитячих років?
– Зустріч із Дмитром Павличком. Мені було років 10, коли в Суботові відбувалося свято, приурочене до «шевченківських днів». Тоді вперше читали вірш Кобзаря «Стоїть в селі Суботові» «без купюр», а я удостоївся честі вручити Павличку букет. Якщо на той час «Два кольори» уже була однією з моїх улюблених пісень, можете уявити той захват, який я відчув, коли Павличко поставив мене поряд із собою, поклавши руки на плечі. Так я і провів усі урочистості.
«Історію слід популяризувати, а не політизувати»
– Чи вважаєте Ви себе щасливою людиною? Чи задоволені власним життєвим вибором?
– Як історик зараз займаюся більш популяризаторською діяльністю, адже можна працювати за принципом «вивчив-здав-забув», але якщо постійно не нагадувати про певні історичні факти, то вони перекручуються і політизуються. Зараз у нас уже виникають якісь політичні інсинуації на тему Богдана Хмельницького у світлі сучасних відносин з Росією. А історію слід популяризувати, а не політизувати.
– Якби можна було повернути час назад, що б Ви змінили?
– Скажу словами В’ячеслава Чорновола: «Якби можна було прожити життя заново, я вибрав би те, що вже маю». Узагалі своїм девізом можу назвати слова Ісократа: «Задовольняйся теперішнім, але прагни до кращого». А ще слова Богдана Хмельницького: «Буде те, що буде. А буде те, що Бог дасть».
– Оскільки ми вже зачепили тему релігії, Ви віруюча людина?
– Так. Щодня я виділяю 10 хвилин вранці й увечері, щоб помолитися. Віру сприймаю як певний захист від негативу, злості й заздрощів.
«У Хмельницього запитав би, чи карбував він власну монету»
– Якби у Вас була можливість із будь-якою відомою людиною зустрітися, незалежно від того жива вона нині, чи ні, кого б Ви обрали?
– Я б зустрівся з Богданом Хмельницьким. Насамперед, мені було б цікаво подивитися, який він мав зовні вигляд, оскільки якою ж насправді була зовнішність не встановлено й досі. По-друге, у мене було б багато питань стосовно його державотворницької діяльності, оскільки для мене є у його діях багато незрозумілого. Адже під час першого етапу національно-визвольної революції він рухав процес вигнання поляків з України і дійшовши до Польщі не захопив Варшаву, на що мав усі ресурси. Саме в той момент включився в переговори, щодо того, якого краще обрати короля. Чому? Адже польська армія була знищена, а козацька, навпаки – дуже потужна. Чи це було спричинено його походженням (Хмельницький по батьківській лінії ймовірно був шляхтич – авт.) чи чимось іншим? Також запитав би, що його спонукало підписати українсько-російський договір 1654 року. Чи це була необхідність? І останнє питання, яке хвилює мене, як історика, чи дійсно він карбував власну монету? Оскільки це єдиний «пропущений» атрибут державності. Усе було – кордони, влада, армія, лише не вистачало національної валюти. У той же час були донесення і французів, і московитів про те, що Богдан Хмельницький в Чигирині учинив «минзу» (монетний двір – авт.) і там створює гроші. На одному боці цих монет буцімто був меч, а на іншій – його портрет. Але чому він не увів їх в обіг? І куди зникли ці монети?
Це дійсно була б для мене така цікава зустріч із земляком, оскільки серед почесних жителів Суботова є і він, і я (авт.: жартує наш гість).
– Що вважаєте найголовнішим досягненням у житті?
– Незважаючи на те, що більшість часу в моєму житті займала й займає робота – історичні дослідження, краєзнавство, педагогічна діяльність, можу з упевненістю сказати, що найголовніше досягнення – це мої діти Євген і Мілана. Узагалі вважаю виховання дітей та щасливу сім’ю найвищим «пілотажем», якого може досягнути людина.
Ірина Коваль
