Дещо про журналістську об’єктивність

Якось моя п’ятирічна донька звернулася до мене із абсолютно дитячим запитанням: «Тату, а наша морська свинка після того, як помре, потрапить у рай?» От що на вашу думку в такому випадку мають відповісти нормальні батьки? «Так, люба, звісно потрапить!» Але моїй дитині не пощастило. У неї тато не нормальна людина, а журналіст. Тому у відповідь вона почула щось таке: «Люба, моя думка в цьому питанні є лише моєю особистою позицією, яка нікому крім мене і обмеженого кола знайомих не цікава. Тому, щоб мати достовірну інформацію, ми звернемося до спеціалістів». Знайомий православний священик у короткому коментарі з цього приводу висловив думку, що Бог при творенні світу вдихнув у кожну дихаючу істоту душу, яка є вічною. Пастир протестантської церкви авторитетно заявив, що в Нове Небо потраплять виключно духовні істоти, а тварини, на жаль, мають лише душу й тіло. Однокласник-буддист висловив сподівання, що обидва попередні коментатори в наступному своєму тілесному втіленні самі стануть свинками. Наша ж розумна й надзвичайно чемна домашня тваринка безумовно займе найкраще місце в безкінечному колі сансари.
На щастя, татко моєї доньки все-таки колись був нормальною людиною. Тому відкинувши всю вищенаведену, хм, інформацію, я просто підійшов до дитини, обійняв і сказав: «Знаєш, люба, я переконаний, що твоя Маська житиме ще довго-довго. А якщо колись і помре, то обов’язково потрапить у такий спеціальний рай для морських свинок, де немає жодної кішки й повно смачних фруктів».

Дитина пішла щаслива, а я собі замислився. А чи не буває так, що й дорослим споживачам масмедійної продукції інколи хочеться просто почути думку нормальної людини, замість низки однобоких коментарів спеціалістів із вузьконаправленим мисленням. Особливо, якщо події чи ситуації, про які йдеться, неможливо трактувати однозначно.
Дочитавши до цього місця, хтось напевно вже подумав: «Хм, напевно, цей текст є просто мегахитрою підводкою до якоїсь аналітичної розвідки, яку автор хоче пропхати, причепивши до хвостика морської свинки». Сорі, панове. Ця свинка-писанинка живе сама по собі й має абсолютне право на існування, як і особиста думка кожного. Якщо вона справді власна.

Ще на зорі моєї журналістської діяльності один з корифеїв блокнота й диктофона (тоді ще касетного) розповів про принцип айсберга. «Десять відсотків, друже! Рівно стільки з того, що знаєш ти, має знати твій читач». «А куди ж дівати решту?» «А з решти буде формуватися твоя свідомість, громадська позиція і те, що в журналіста заміняє звичайну людську совість». Суть закінчення цієї велемудрої фрази стала мені зрозуміла значно пізніше за її початок. Тоді ж, коли згадалося втовчене в мізки ще в університетські роки старослов’янське значення цього давнього слова. Виявляється, наші предки вірили, що вчинки людини мають відповідати тій сумі інформації, якою вона володіє. Саме в такому випадку вона діє узгоджено «со вестью», або по-нашому кажучи, відповідно до того, що знає. І що більше знаємо, то «совіснішими» маємо ставати.
А до чого тут винесена в заголовок об’єктивність, та ще й журналістська? А все до тих же 10 відсотків. Інколи варто лише порівняти саму подію і декілька її «відбитків», зроблених деякими об’єктивними й неупередженими шукачами правди, щоб зрозуміти, що оті відсотки від айсберга можна відколупувати зовсім із різних місць. Навіть із таких, що волосся дибки стає, коли бачиш те, що вдалося наколупати і оприлюднити. Якось самі-собою починають винурювати з глибин травмованої тоталітарно-жовтеняцько-піонерським дитинством свідомості думки про те, що не така вже й погана то справа – державна цензура в пресі. Особливо в часи, коли країна перебуває в стані війни, економічної кризи і т. д.

Ні, повірте, я не проти правди, істини й наведення праведного шороху в довгих коридорах, високих кабінетах та пресвітлих палатах. Тільки хотілося б, щоб це висвітлення було, як кажуть у народі «з головою». Тобто – цілеспрямованим, обдуманим, систематичним і без гонитви за сенсаціями. Хтось набагато мудріший за мене колись назвав слово мечем. Якщо ж говорити про слово журналістське, то його варто було б назвати скальпелем. А ним, як відомо, діють лише тоді, коли чітко знають мету і ціль.
Звісно, робота журналіста значно відрізняється від дій хірурга. Нерідко доводиться оперувати в таких умовах і таких пацієнтів, у лікуванні яких не допоможе жоден анатомічний атлас чи довідник, який би підказав, що варто відрізати, а що краще залишити серед отих «підводних» 90 відсотків матеріалу. Отут на допомогу й повинна прийти ота совість, про яку казалося вище. Та, яка з’являється разом з досвідом, умінням, знанням. А ще трішки й та, яку колись так турботливо закладали мама з татом.

П.С.: Особливо чутливим поспішаю повідомити, що в ході написання блогу автор не мав на меті завдати шкоди ні релігійним переконанням своєї доньки, ні журналістській гідності будь-кого з пишучих-знімаючих колег, ні честі морської свинки. Ну, принаймні, старався…

Реклама

Реклама

0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x