Із життя в Америці: про те, як важливо вивчати мову

Різні історії із життя українки в Америці. Про те, що змінилося у її світогляді, та інші питання-відповіді для тих, хто мріє зануритися в американське життя – тимчасово чи назавжди.

Зараз гарна нагода вибачитись перед вами, шановні читачі чудового видання «Нова Доба», за довге мовчання. Так, у мене є виправдання – переїзд із США на постійне місце проживання в Україну.

Деякі з вас, впевнена, здивовані. Як? Із Америки в Україну? Вона що, з глузду з’їхала? Хмм… Може і з’їхала… І не сама, а разом із чоловіком – американцем.

Інші, мабуть, подумали: «Ну то й що? Знайшла причину. Ну, переїхала, і переїхала. Це що, заважало писати?»

Будуть такі, що поспівчувають: це ж скільки роботи треба зробити! Ще й, мабуть дорого. Адаптація знову ж…

То ж я і пропоную: а давайте з вами побалакаємо про це. Чи легко жити в Америці? Що там за життя, і чому ми з Майком вирішили переїхати. Як ми себе почуваємо тут і з якими проблемами маємо справу. Згодні?

Тож перша сповідь моя буде про те, що ж я за «цяця» і як мене занесло на «кінець світу» в Америку…

Мені випала неабияка доля. Взагалі-то, кожна людина може сказати таке про себе. Кожна Доля на Землі непроста. Що ж, я не претендую на найскладнішу, але мабуть круто нагрішила у попередньому житті – зараз спокутую… Ще не знаю, чи виходить, але намагаюся.

Тож почалося все з того, що я народилася. Еге ж, таке іноді трапляється – ми народжуємося. І не завжди наші батьки такі, як їм треба бути. Як би там не було, залишилася 9-місячна дівчинка рости з бабусею та дідусем. Виросла, звісно. Здобула деяку освіту ( зовсім непогану), і подалася в Світ.

В дев’яності, які багато хто з моїх співвітчизників досі оцінюють лише нецензурною лайкою, залишилась одна з 14-тирічним сином. Гарна «школа виживання»! Не хочу згадувати про цю «школу». Багато хто її пройшов, продерся, деякі проповзли… Кому цікаво, той може знайти про те, як я «повзла» та «дерлася» у моїх книжках. Тепер це має значення тільки тому, що я «завдяки» моторошним дев’яностим вирішила покинути країну і податися світ за очі – в Америку, на кінець світу, на далеку Аляску.

Ні, я ніколи не мріяла жити в Америці. Іноді спадало на думку поїхати туди, щоб подивитись, як живуть люди в інших країнах, і чи такі вони самі, як і ми, чи інші? Але розуміла, що мене, звичайну виховательку дитячого садка, вже не комсомолку, не члена партії, ніхто туди не пустить. А тут – дев’яності! І гарний американський чолов’яга, високий, синьоокий, який пропонує руку і серце, але не за так. Ти маєш «заплатити» за це, полишивши свою країну, своїх друзів, сина.

Перше, з чим довелося зіткнутись, це мова. Поїхавши у Сполучені штати я була тим ще спеціалістом з лінгвістики: знала дві фрази англійською, зразка «let’s go…».

Американці ж, здавалося мені, вимовляють по одному довжелезному слову, яке триває протягом 2-3 хвилин. Тож, перше, з чим стикається українка/українець, прибувши до іншої країни ( не тільки в США), це не просто мова, а ще й діалект, швидкість мовлення, культура вимови, сленги.

Розкажу одну із історій, які трапились зі мною, коли я працювала у перукарні в Анкоріджі. Почалася історія з того, що я получила лист з однієї офіційної установи, який починався так: «Madam Tetiana! …»

Я, замислившись над таким чудним зверненням, спитала власницю салона-перукарні, де я тоді працювала:
– Мері. А що, в англійській мові немає офіційного звернення до громадян, як, наприклад, «шановна»? Чому в листі використовується французьке «мадам»?
– Так, ми використовуємо слово «мадам»,– відповіла Мері, – коли хочемо показати свою шану і повагу до людини.

«О, тепер я до всіх своїх шановних клієнток буду так звертатись»,– вирішила я. Така можливість виникла швидко. Одна з моїх літніх клієнток з легким, як пух білим волоссям, молодечим, як на її 87 років, завжди усміхненим обличчям, саме прийшла на зачіску. Мої літні Ladies – окрема яскрава сторінка життя в Америці, про яку я пропоную поговорити. Пізніше, звісно. А зараз я раділа можливості висловити свою шану Наталі, так звали мою клієнтку. Тож, коли зачіска була завершена і кожна легка волосинка знайшла своє місце і була закріплена суперміцним лаком для волосся, я видала:
– Тепер погляньте на себе в люстро, Наталі, ви виглядаєте як справжня мадам.

Крісло Мері стояло якраз напроти мого, то ж я з гордістю дивилась на неї через своє люстро, очікуючи вияв гордості за мене. Але замість цього я побачила, як темні очі в Мері стали круглими, а рука з гребінцем підскочила до рота. Я перевела погляд на Наталі, і ледве не зомліла. Вона дивилась на мене своїми синіми очима, наче я сказала якусь дурню. Я розвернулась до Мері.
– Я щось не так сказала?
– Ну, розумієш, Таню,– зніяковіла Мері,– іноді це слово використовують в іншому значенні…

Обличчя Наталі, враз почервоніло, плечі затряслися. Те ж саме стало відбуватися і з Мері. Я зрозуміла – вони сміються! Ні, вони регочуть!

– Ой, божечки, – розгубилась я,– що ж це за лишенько! Що я не так сказала?
– Та, нічого,– ледве вичавила з себе Наталі. Вона повернула своє обличчя до господині салону і, вставляючи слова між нападками сміху, сказала – Мері, не кажи дівчині… наша англійська… сленги – уявляєш, як це важко зрозуміти?
– Та, ні. Тепер, будьте ласкаві поясніть мені… бо я ж знову десь зганьблюся. І Мері, заспокоївшись, пояснила.

– Іноді, «Мадам» – це власниця публічного будинку, борделю…

Пізніше я дізналась, що коли ти маєш на увазі власницю борделю, ти вимовляєш: «мадам», а, коли офіційно – «медам». ( щось середнє між «е»- «а»)

Тож майте на увазі, якщо вам схочеться спробувати іноземного життя – вчіть мову. А насамперед – мову країни, в якій ми живемо.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x