«У житті мені пощастило з учителями»

«У житті мені пощастило з учителями»

Олександр Богуславський з п’ятирічного віку вирішив стати хірургом. Нині вже 45 років у сфері медицини, очолює хірургічне відділення Черкаської обласної лікарні та є головним позаштатним хірургом області, заслуженим лікарем України. Про своїх учителів, портрети яких висять на стіні робочого кабінету, хірургію та видання власної книжки герой публікації розповів «Новій Добі».

− Олександре Марковичу, розкажіть про свою родину.
− Народився я в Золотоноші, та прожив там усього один день (сміється – Авт.). Потім батьки переїхали до Черкас, де й проживаю до сьогодні. Закінчив Челябінський медичний інститут. Маю дружину − Світлану Іванівну, яка працює доцентом в Черкаському інституті ДВНЗ «Університет банківської справи». Також є син Дмитро, який проживає в Нідерландах, та двоє внуків Еван та Томас.
− Чому обрали саме медицину?
− У п’ять років я знайшов у Золотоноші в сараї набір трофейних медичних інструментів. Мій родич, який всю війну прослужив у медично-санітарному батальйоні, їхав після війни до місця призначення й залишив інструменти. Там вони лежали доти, доки я їх не знайшов. Власне вони мене тоді так зацікавили, що точно вирішив − буду лікарем.

− Що пригадуєте зі студентських років. Розкажіть про Ваших учителів?
− Мабуть, я був не дуже хорошим студентом, хоча зараз ніхто в це не вірить. Навчаючись на третьому курсі, я познайомився зі звичайним хірургом Сергієм Олександровичем Молоковим, який працював ординатором у клінічний лікарні в Челябінську. Саме він навчив мене багато чому. Останній раз із Сергієм Олександровичем ми спілкувалися років три тому. Це була надзвичайно велика перерва, адже після закінчення у 1973 році інституту ми не підтримували зв’язок. Тому мені захотілося розшукати його, крім того мережа Інтернет зараз це дозволяє. Цікаво те, що Сергію Олександровичу на той час було за 90 років, та він мене впізнав. Його фото в мене висить на стіні, я його вкрав з Дошки пошани, коли їхав із Челябінська по закінченні інституту. Узагалі в житті мені пощастило з учителями. Колись у Черкасах у санаторії «Першотравневий» очолював відділення грудної хірургії Олексій Олександрович Глассон – це, мабуть, перший торакальний хірург у Черкаській області. Прекрасний лікар, з яким ми пропрацювали чотири роки. Крім того, він умів та любив навчати інших. У 70-роках у Черкасах відкрили лікарню швидкої допомоги, її очолював Валентин Янюк. Дуже розумна, інтелігентна людина й хірург від Бога. Ба, навіть більше, кращого хірурга на Черкащині я не бачив ні до нього, ні після.
− Син не продовжив Вашу справу?
− Син не став лікарем й, власне, ніколи не хотів займатися медициною. Пам’ятаю, як школярем привів його до операційної, щоб показати, як все там відбувається. Йому все сподобалося. Та коли вийшли звідти, він сказав, що це дійсно справжня чоловіча робота, та цим займатися не буде. Тому зараз син працює інженером у великій фірмі.

− Розкажіть про кар’єру. З чого починали?

− Кар’єрний ріст у медицині простий: лікар, завідувач відділення. А далі вже – головний лікар, потім можна працювати навіть у Міністерстві, але то вже не медицина, а управління. Я працював хірургом із 1973 року в Третій міській лікарні Черкас. У 1991 році мені запропонували перейти працювати головним хірургом області. Із того часу я й працюю в Обласній лікарні, ще й очолюю хірургічне відділення.
− Чи пам’ятаєте свою першу операцію?
− Аякже. Це було в інституті, з допомогою Сергія Молокова, оперували апендицит. Завдяки Сергію Олександровичу все пройшло успішно.

− Яке Ваше ставлення до реформи системи охорони здоров’я?
− Мені поки що ця реформа зовсім не зрозуміла, та я вважаю, що зміни потрібні однозначно. Важко уявити як на державному безгрошів’ї може відбутися серйозна реформа. Реформа, у моєму баченні, складається з двох частин − руйнування старої системи й створення нової. Як відбуватиметься перший етап, я уявляю, а от другий – не дуже. Але з часом реформа має відбутися й усе стане на свої місця. Щодо сьогоднішнього стану нашої системи охорони здоров’я − воно скрутне.
− Що потрібно змінити, на Вашу думку?
− Почнемо з того, що зарплата медика − це не зарплата взагалі, тим більше для хірурга. Державі потрібно подумати про те, що праця хірурга − не менш важлива, ніж праця судді чи адвоката. Тому потрібно, щоб оплата була на рівні. А далі найсуворішими методами викорінити незаконні благодійні внески від пацієнтів. Потрібно ж не забувати, що хірурги не лише лікують інших, а й самі ходять до лікарів, оперуються. І стикаємося з тими ж проблемами охорони здоров’я, що й наші пацієнти. Фінансування нашої сфери взагалі ніяке. А потім треба говорить і про рівень та компетентність лікаря. У Західних країнах лікар здатний за свою зарплату з’їздити в інші клініки на стажування. У нас це проблемно.

− У 2012 році вийшла книжка Вашого авторства. Чому вирішили її написати?
− У кожного в житті є свої іграшки. От для мене – це книжка «Записки несостоявшегося оптимиста». Я не письменник. На той час, коли писав книжку, у моєму житті був важкий період, ось таким чином відволікався від думок безсонними ночами. Спочатку видавати я її не планував, та згодом дав почитати своєму знайомому. Він же вирішив опублікувати книжку. Згодом і я долучився до процесу видання. Це було цікавим і новим для мене: макет книжки, обкладинки, шрифти, формат. Але мені подобається ця іграшка. І зараз пишу багато чого, але видавати не збираюся.
− Щоб Ви побажали колегам до Дня медичного працівника.
− Насамперед міцного здоров’я. Із мінімальними моральними, матеріальними труднощами пережити реформу та пристосуватися до нововведень, а також успіхів у всьому!

Олеся Зінченко

Реклама

Реклама



0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x