«Бачу – це ж батько, без усякого сумніву! Чому ж я впізнав його, а він мене – ні?», – згадує несподівану зустріч із батьком на фронті Михайло Образцов із Черкас

«Бачу – це ж батько, без усякого сумніву! Чому ж я впізнав його, а він мене – ні?», – згадує несподівану зустріч із батьком на фронті Михайло Образцов із Черкас

Зустрівши батька, мало не втратив свідомість від радості

Перед форсуванням Дніпра у житті Михайла сталася надзвичайно приємна подія – він випадково зустрів на фронті батька.
– Мого батька направили на фронт на початку війни, і з того часу я нічого про нього не чув, – розповідає Михайло Варфоломійович. – Восени 1943 року нашу дивізію, потріпану в боях, відвели в тил для поповнення. Комбат наказав взводному взяти двох бійців і привезти маршову роту з Великої Білозірки. Старшина Каргасков узяв мене. Нам виділили троє доволі замучених коней. Я, прямо з окопу, в повній солдатській викладці, сів верхи й поїхав.
Дорогою бійці бачили місця, на яких нещодавно точилися бої. Напівзатоплені водою траншеї, кілки з залишками колючого дроту, воронки від бомб і снарядів, обвуглені дерева – все це навівало сум.
До всього, увагу Михайла привернув убитий солдат. Він лежав на бруствері окопу, рука стискала кишеню почорнілої від крові гімнастерки. Михайло дістав звідти документи, листа, фото дівчини, якісь записи й передав усе до штабу. Там убитого й поховали.

Перед виїздом пройшли дощі. Дороги розмокли й невеликий загін ледве просувався. Від залишених вказівників «міни» по спині йшов холодок. Доводилося об’їжджати воронки, тому збивалися зі шляху. Збоку від дороги вималювалося попелище села, тільки де-не-де чорніли спалені хати й розвалені російські печі. За ніч в дорозі бійці втомилися, хотілося спати. На світанку вони зустріли біженців, одягнених у старий одяг і взуття. До них тулилися голодні й втомлені діти. Як виявилося, це було їхнє село. Взводний наказав віддати весь спільний запас сухарів і консервів. Та тільки дуже мізерною була ця допомога. Дідусь зі сльозами взяв продукти тремтячою рукою, повсякчас повторюючи слова вдячності. Діти ж із закіптявілими обличчями не зводили з нього очей.
«Війська звільнили село, але села, як такого, не залишилося. Є місце з руїнами. Куди їм йти, кому нести своє горе? – думали бійці. В душі кожного розпалювалась ненависть до ворога й на думку спадало лише одне – гнати німців із рідної землі.

Був ранок, коли Михайлові роздуми перервав голос старшини: «Приїхали.» В штабі їх прийняв черговий по частині. Переглядаючи документи, він запитав у бійця: «Солдате, в тебе є брат на фронті?» «Ні, – відповів Михайло. – Але батько, четверо дядьків і тітка на фронті з початку війни.» Черговий дивно усміхнувся, викликав посильного й наказав відвести хлопця до начальника польової армійської хлібопекарні.
Хлібопекарня розташовувалась на окраїні районного центру в капонірах, а люди – в землянках. Посильний довів Михайла до паркану з колючого дроту, вказав на землянку й пішов. Коли боєць ступив на територію, його перепинив білозубий казах, попередивши, що стрілятиме. Подумавши, що вартовий жартує, Михайло знову рушив уперед, аж раптом той вистрілив у повітря. На постріл із землянки вийшов військовий в акуратній старшинській формі, підтягнутий, з портупеєю в кобурі. «Що ви хотіли, солдате?» – запитав строго.

– Я почув голос батька. Бачу – це він, без усякого сумніву, він. Чому ж я впізнав його, а він мене – ні? – веде далі ветеран. – Раптом військовий скрикнув: «Михайле, синку!» В мене підкосилися ноги, здавило горло, й здалося, що бачу батька вві сні. А він вхопив мене, притиснув, цілуючи заросле й обвітрене обличчя, й сказав: «Борода, твоя борода зовсім збила мене з пантелику!» Скільки ми стояли, обійнявшись, не знаю. Та батько не вгавав: «Який же ти брудний, сину, й, напевне, голодний?» «Ми ж прямо з окопів,» – відповів я, оговтуючись.

Батько, немов би розгладжуючи брови, втер сльози. Він взяв Михайлів мішок і провів у землянку. Там дихала жаром буржуйка, свистів чайник. В кутку стояло заправлене ковдрою ліжко, а навпроти – саморобний столик із телефоном, у бляшанці – свічка. Поглянувши на цей затишок, хлопець подумав: «Не те що в окопах»! Батько швидко відкрив консерви, нарізав ще гарячого хліба й поставив казанок із макаронами. Побачивши стільки всього, Михайло спрагло накинувся на їжу. Через деякий час батька відволік телефонний дзвінок. «Ну як мій подарунок?» – почулося зі слухавки. «То це ти направив до мене сина? Який же молодець, дякую!» – відповів він. «Так син же схожий на тебе, мов дві краплі води,» – почулося знову.

Через деякий час прийшов старшина. Батько і його нагодував досхочу, а потім організував баню. Після пережитого Михайло заснув умить. Розбудили його батько зі старшиною. Спросоння, за звичкою, хлопець кинувся шукати автомат, та його заспокоїли, мовляв, усе на місці. Михайло вдягнувся в чистий одяг і сів поряд із батьком. У цей час черговий повідомив по телефону, що поповнення готове до відправки. Батько притиснув Михайла до себе, повчаючи як новачка: «Це війна, сину, хоч ти й досвідчений, будь обережним». На тому вони попрощались…

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x