«Наш цукор не потрібен ані Україні, ані Європі, але так буде не завжди»

«Наш цукор не потрібен ані Україні, ані Європі, але так буде не завжди»

За словами директора ТОВ «Панда» (Селищанський цукровий завод) Сергія Підлубного, нині очолюване ним підприємство переживає не найкращі часи. Незважаючи на те, що все його обладнання працює майже ідеально, а штат укомплектовано досвідченими спеціалістами, справи заводу останнім часом значно погіршились. Військові дії на Сході України рикошетом вдарили по цукровиробниках не лише нашої області, а й усієї України. Нині підприємство намагається не втратити здобутків минулих років і знайти нові ринки збуту як в Україні, так і за її межами.

Стратегічний продукт радянського часу
– Для українців цукор завжди мав особливе значення. Особливо ж активний період у галузі цукроваріння припав на 80-ті роки минулого століття, – розповідає директор ТОВ «Панда» (Селищанський цукровий завод) Сергій Підлубний. – На кінець вісімдесятих Черкащина мала 24 цукрових заводи. При цьому потреба в цукрі постійно зростала. Існувала така структура, як «Укркоопбакалея». Вона викуповувала цукор безпосередньо на складах і розподіляла по областях. Вартість продукту в ті часи не дозволяла цукровим заводам особливо багатіти. Цукор належав до продовольчих товарів першої необхідності, ціну на які дуже жорстко регулювала держава. Як відомо, людина не може жити без вуглеводів. Вони потрібні також і практично для всієї харчової промисловості, і для армії. Тож не дивно, що в ті часи цукор був стратегічним продуктом і його обіг контролювався державою. На щастя, «у верхах» тоді добре розуміли, що такий підхід є збитковим для виробників, і тому існувала державна програма, яка дозволяла не лише покривати збитки, а й розвиватися. Щороку на розвиток галузі виділяли мільйони карбованців. Кожен завод повинен був постійно відновлювати виробничу базу, проводити реконструкції, збільшувати площі тощо.
На жаль, «золота ера» цукроваріння завершилася разом із розвалом Радянського Союзу. Мало не щороку кількість діючих цукрових заводів зменшувалася. Ще у 2014-му їх було 46, нині ж в Україні працює лише 35 таких підприємств. А в області наш завод узагалі єдиний, і навряд чи їх колись стане більше. Річ у тому, що для власного споживання сучасній Україні так багато цукру просто не потрібно. За статистичними даними, за рік українці з’їдають понад 1,8 мільйона тонн цукру. Ситуація ж, що сталася минулого року, різко зменшила кількість споживачів нашого товару. АР Крим, Донеччина і Луганщина випали з внутрішнього ринку цукру. Це призвело до перевиробництва цього товару. З 2014-го на 2015-ий рік утворився перехідний залишок у розмірі понад 1 мільйон 450 тисяч тонн цукру.

Проблеми сьогодення
Різке зменшення кількості споживачів цукру – це лише один бік проблеми галузі. Економічна криза призводить до зниження купівельної спроможності населення і до того, що пріоритети в виборі продуктів харчування змінюються. Раніше люди частіше дозволяли побалувати себе чимось солоденьким, нині ж економлять на всьому. Свідченням цього став ринок кондитерських виробів, який безпосередньо пов’язаний із нами. Скажімо, в нашого підприємства були свої сталі споживачі: компанія «Росинка», Київська вітамінна фабрика, хлібокомбінати, кондитерська фабрика «Лагода», Черкаська бісквітна фабрика, Шполянський завод продтоварів. Цього року більшість із них зменшили закупівлі або й припинили їх узагалі. Багато подібних підприємств було орієнтовано на російський ринок. Нині ці стосунки розірвано. Я теж патріот і чудово розумію, що ми не повинні співпрацювати з агресором. Але факт залишається фактом.
Разом із тим зростання курсу долара і збільшення вартості енергоносіїв створюють ще одну й вельми немалу перешкоду на шляху виживання нашої галузі. Позаминулого року мішок під цукор ми купували по 3,60 гривні за штуку. Тепер він уже коштує 6,50. Вапняковий камінь, який потрібен для виготовлення цукру, купували по 175 гривень за тонну. Зараз його вартість – 351 гривня. Вугілля коштувало 1 200 гривень. Цього року – вже 4 200. За газ платили по 5 600 гривень. Цього року – 8 960. Так само подорожчали й усі хімічні речовини, без яких процес виробництва неможливий. Якщо ж говорити про сам буряк, то минулого року тонна коштувала максимум у межах 500 гривень. Сьогодні виросла вже до 850 – 900 гривень. Разом зі складовими росте й собівартість нашого продукту, яка тягне за собою ціну на нього. В результаті дорогий цукор ніхто не хоче купувати, і він просто відправляється на склад, а завод зазнає збитку. А якщо пригадати, що навіть у період свого розвитку цукрові заводи виживали лише за рахунок держави, стає зрозумілим, чому зараз вони так швидко банкрутують.
На думку директора Селищанського цукрового заводу, один із найвірогідніших способів виживання для української цукрової галузі без втручання держави – орієнтування на міжнародні ринки.
– Сьогодні в світі існує тенденція до перевиробництва цукру, яка коливається в межах від 10-ти до 12-ти мільйонів тонн. Кожна країна вже визначилася, де брати цукор і за якими цінами. Знайти свою нішу в цьому чіткому розподілі досить непросто. Але ми стараємося. Наше підприємство вже 6 років працює у системі європейського стандарту ІSО 9000. Цього року ми отри­мали стандарт 22 000. Підготували завод і про­йшли перевірку. До нас приїжджали працівники спільної німецько- української компанії, яка займається аудитом харчової промисловості в системі безпечності харчових продуктів. Вони працювали в нас три місяці. Провели аудит і дали дозвіл на отримання такого сертифікату.
Таким чином, ми розуміємо, що сьогодні єдиний спосіб утриматися на плаву – це виходити на міжнародний ринок. А зробити це можна лише тоді, коли якість нашого продукту повністю відповідатиме європейським стандартам.

«Працівників навчаємо самі»
За словами керівника підприємства, нині на Селищанському цукровому заводі працює понад 450 осіб. Більше половини з них – на постійній основі.
– Історично сформовано так, що наша галузь є сезонною, – відзначає Сергій Володимирович. – У повному режимі завод працює лише 100 діб на рік. Розпочинаємо роботу зазвичай у вересні. У грудні закінчуємо виробництво, миємо завод і консервуємо. У березні розпочинаємо ремонтний період, який триває аж до запуску. Отже, впродовж майже всього року в нас задіяно близько 250 осіб. Решту добираємо лише на сезон роботи.
Середня заробітна плата на заводі майже в 2 рази перевищує мінімальну. Зрозуміло, що утримувати таку планку нелегко. Але завдяки Геннадію Бобову – людині, яка відродила Селищанський завод, жоден працівник не відчуває на собі тих економічних проблем, із якими стикається завод. Геннадій Борисович завжди вважав, що всі ризики, які має підприємство, стосуються лише його самого, і жодним чином не повинні торкатися працівників. Тож зарплату всі отримують вчасно й у повному обсязі, існує система преміювання. На території заводу є гуртожиток, у якому можуть жити працівники, діє їдальня.
Раніше в нас працювали в основному місцеві жителі. Нині працівників доводиться звозити на роботу чотирма автобусами. Багато хто говорить про те, що однією з основних проблем нинішнього села є відсутність робочих місць. Я б трохи перефразував це твердження і сказав, що проблема не в місцях, а в людях. Переважна більшість молоді не хоче жити й працювати в селі. Робота на заводі їх не влаштовує, бо тут не можна, як у кіно, за кілька годин заробити купу грошей. Щодо висококваліфікованих робітників, то тут проблема ще більша. Ті фахівці, яких нині випускають спеціалізовані навчальні заклади, абсолютно не готові до роботи в реальних умовах українського сьогодення.
Ми вже переконалися, що єдиний дієвий спосіб отримати хорошого спеціаліста – це самим навчити його. Звісно, це потребує додаткових витрат, але дає непоганий результат.

Соціальна допомога
Крім своєї основної діяльності, Селищанський цукровий завод нині виконує безліч робіт, які фактично його не мали б стосуватися. Наприклад, викошує бур’яни на узбіччі трас, ремонтує дороги, піклується про соціальну сферу навколишніх сіл тощо.
– Як і будь-яке порядне підприємство, що діє на території населеного пункту, ми уклали з сільськими радами соціальні договори і виконуємо їх. Кажу «з радами», тому що йдеться не лише про Селище, а й про інші села, на землях яких розташовуються наші зони бурякосіяння. Та й поза межами договорів допомагаємо чим можемо: відновлюємо асфальтове покриття, слідкуємо за узбіччями, займаємося благоустроєм. Якщо голови сільських чи селищних рад звертаються по допомогу, ніколи не відмовляємо їм. Сприяємо в здійсненні ремонтів навчальним закладам, забезпечуємо пальним, виділяємо транспорт, якщо потрібно перевезти людей або вивезти сміття. Та найбільша допомога, як на мене, полягає в тому, що завод просто діє. Як свідчить сумна історія багатьох українських сіл, варто лише зникнути підприємству, як відразу після нього занепадає і населений пункт. Хочеться вірити, що Селище така доля омине.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x