Красивий. З гордою поставою, але геть мовчазний. Він ніби стомлений. І вікна-очі такі сумні-сумні. У різних палацах – різна атмосфера, різний настрій. Тут – невимовний біль. Він відчувається у стінах, якими вже пішли подекуди тріщини; у вікнах, де вже вибите скло; у стелі, яку колись почали замощувати гіпсокартоном, а тепер він обвисає… У всьому відчувається абсолютна непотрібність…
Маленьке собача радісно вибігло нам назустріч і відпрацювало дзвінким гавканням своє тутешнє утримання.
– Агов, тут хтось є? Хто господарює? – шукали ми сторожів, бо знали, за розповідями місцевих, що вони все ж тут мають бути.
– Доброго дня! Оце насмішили! Ми не господарюємо, ми сторожимо. Хоча… Косимо бур’яни, прибираємо сміття. Ну щоб не нудно було сидіти добу. Працюємо втрьох, чергуємо «один через два». Ну так, зарплати вже 15 місяців ніхто не дає, але якщо підемо звідси, то розберуть. Тут є що брати, а народ же у нас такий… Нічийне, отже, можна красти. Сторожуємо, бо шкода, – ділиться своїми міркуваннями Віталій, який нині на зміні.
Писали про важку долю палацу і ми неодноразово, й інші ЗМІ. Проте проблему так і не вирішили. Палац Шувалова – «висить у повітрі». Він нікому не потрібний, він не перебуває ні в кого на балансі. Він просто чекає своєї смерті, як стара самотня людина. Але смерть не приходить. Попри все. Палац вижив за радянської доби, тут був технікум, потім спробували зробити музей, а потім покотилося… Із балансу ОДА зняли, на баланс Тальнівської міської ради так і не поставили… Ні туризму, ні культури, ні збереження історичних та архітектурних пам’яток. Нічогісінько із боку держави! Лише совість і жаль з боку простих людей: задарма сторожують і сподіваються на кращу долю.
– Замінили стару черепицю на блакитну бляху. Подивилося керівництво з будівельниками разом і вирішили, що так не годиться. З’явилося потім, правда, декілька будинків у Тальному з такими ж дахами, а тут замінили іншим кольором. Старі балки з мореного дуба, що були вічними, десь поділися, натомість – сосна, що вже струхла. Згодом, повирізали батареї, мабуть, щось інше хотіли монтувати, – продовжує знайомити нас із палацом сторож.
Декілька разів із бюджетів різних рівнів, за словами місцевих жителів, спрямовували величезні суми на реконструкцію. Освоєння коштів, звичайно, було розпочате, але, за якихось дивних причин, не доведене до кінця. Тут є що вивчити правоохоронним структурам, на мою думку.
Ми довго ходили кімнатами замку: а тут можна зробити хороший ресторан, а цю частину віддати під готель, а тут зробити музей старожитностей! Бродили з ліхтариками підвалом, і діти озвучували версію, що квест з пошуку привидів цього палацу тут був би неймовірним! Піднімалися на оглядові балкончики – яка ж краса навколо! А який дубовий гай! Дух перехоплює! Прекрасна рекреаційна зона з невичерпним потенціалом. І невже все це помре? Зникне така родзинка? Не вірю… Не маємо права так безбожно втрачати неймовірний спадок. Хоча…
– А ви не родичі Софії, випадково? – примруживши око запитав в кінці нашої подорожі сторож.
– Та ні, ми із селянського простого роду, а чому Ви так вирішили?
– Бо ми оце щодня виглядаємо? А раптом?! – голосно засміявся сторож. – Ми віримо, що у цього замку є майбутнє!
Залишається вірити і нам. Попри все.
