Неприкаяна душа

«Після Шевченка він вище, ніж будь-хто підняв у поезії могутній і трагічний образ українського селянства, що став жертвою московської тоталітарної держави». Так писав Юрій Лавріненко про Тодося Степановича Осьмачку.

55 річниці з дня смерті поета присвячується.

Дорога з Голгофи додому
«Моя Україно, недоле моя,
Була ж ти мені дорогою,
А нині тебе вже питаюся я,
Ой, що ж ти зробила зі мною?»

7 вересня 1962 року, коли перші секунди відбивали початок нового дня, самотнє тіло і дух Тодося Степановича Осьмачки перебували між свідомістю і потойбіччям. Застиглий погляд очей, кольору осіннього неба дивився через вікно Пілгрім Стейт госпіталю, що на Лонг Айленд в Нью-Йорку в надії ще побачити світанок. Душа тримала нитку долі, кінець якої був десь за океаном, у далекій, але такій рідній йому Україні: де соняхи повертають свої важкі голови назустріч сонцю,
на луках пахне лепехою і полином, де на горбочку понад ставом примостилась батьківська хата, а на сільському вигоні височіє Храм, який здалеку схожий на богатиря у білій сорочці та золотому шоломі, що стоїть зі списом у руці, а над ним хрест Божий сяє, як оберіг людських душ села Куцівки. А колись це немічне, паралізоване тіло було скалою, об яку розбивалися хвилі комуністичної брехні.
А він був Прометеєм, якого до чужого берега прикували емігрантські ланцюги, і кожен день серце краяла туга за Батьківщиною. І треба ж так: раніше у рідній йому Україні не давали говорити, навіть думати українською. Батогом керуючої руки забирали до «кремлівської клуні» владу у ради, землю у селян, хліб у голодних, мир у народу. Всі дисиденти до влади терору, як «вороги народу» прийняли мученицьку смерть від кулі, голоду, холоду таборів. Бо правду народу в імперії могли говорити тільки блазні і блаженні. Ні, блюдолизом Тодось Осьмачка ніколи не був, то ж вдава віз себе юродивого на паперті розвалин держави, в якої забрали ім’я, сплюндрували мову, націю п’ятикутною зіркою, перетаврували на «совєтський народ». Народ,
ради якого Тодось був готовий нести на собі хрест сорому і зневаги, надіючись на його прозріння, відцурався від нього. Правнуки сліпих кобзарів, німих чумаків, глухих козаків прогнали «апостола селянської правди» із рідного села, з України за те, що розпалював
полум’я єресі на дволиких братовбивць і христопродавців москалів, які розорали батьківську хату, розрили материнську пуповину.
«Блаженні ви, коли будуть ганьбити вас та переслідувати, і зводити на вас усякі наклепи та лихословити
вас через мене». (Мат. 5. 11.)

Він не вмів плавати – ні за течією, ні проти неї. Тому й тікав від переслідування «всесоюзної божевільні», щоб не стати безвольним «добровільним» рабом. Ненависть до вбивць-чекістів, до брехунів і нелюдів, що принижували народи і людину, ніс в своєму серці Тодось Осьмачка. Щоб нащадки українців, та й сама історія винесли їм кару: злочин проти України і самого життя не повинен бути прощений.
Тому все, що він бачив, вирішив зберегти для нащадків, щоб не розстріляли, не загратували, не згноїли, не забули. Та без хліба, спеченого з українського жита, без джерельної води з батьківської криниці, без подиху вільного вітру з Холодного яру, без пісні солов’їної у вишневому саду – на чужині можна збожеволіти. Та хіба краща доля спіткала тих титанів слова, що залишилися у радянській імперії: Ігоря Калинця, Івана Багряного, Василя Стуса..?

«О, сило Божа і безсилля враже,
Свята уяво у людей,
Ти твориш світ, якого наше
Бажає серце кожен день…
Але воно справляє чорну драму
Людині в блисках дум і мрій,
Коли ніколи вже не найде храму
Й назад прилине в серце їй».
…Багряний світанок підіймався зі сторони Сміли, коли на вигоні перед Куцівським храмом зупинилась машина. З неї повисипали комсомольці. Під сміх і пісні молоді яничари обв’язали тросами хрест на дзвіниці
і натягнулася струна. Вибитими очима дивились обдерті мученики святі зі стін і молили Бога: «Прости Господи, душі їх, бо вони не знають, що творять».Впав замертво дзвін на землю, і покотилася луна через Куцівку, Носачів, Кирилівку, Умань за океан.
І вирвалася із грудей душа та прилинула до храму, щоб утримати останню надію на порятунок, дороговказ повернення додому. Зігнули, та не звалили хреста, обірвався трос…
Зітхнувши з полегшенням, пішла Тодосева душа на Божий суд із надією, що повернеться колись у рідні святі місця. І зустрінуть його земляки, устелять дорогу чорнобривцями. І прийме грішне тіло рідна куцівська земля, а душа разом із душами всіх мучеників молитиметься за волю України в храмі Різдва Пресвятої Богородиці, над яким вічно сяятиме хрест Божий, як оберіг людських душ всього українського народу.

«…в Баварії я став, мов гострий колос
Або мов з хмари спущена стріла
З бажанням – тугою почути голос
З далекого черкаського села.
Я уникав приязні, мов загину,
І сорочки, купаючися, дер…
І, гей, в Баварії за пуповину
Земля мене шарпнула ось тепер!»
Між добром і злом є межа, переступати яку – гріх. Переступиш – зло, як вірус, розповсюдиться на все і всюди. Воно стає безмежним. На цій межі – наше сьогодення, і ми – побратими Тодося Осьмачки.
Це до нас крізь століття і про нас його пророчі слова:
«І будуть в землях чужини питати:
«Гей, що то там на сході стогне, без сорочки?»
І відповідь дадуть нові Пілати:
«Собі спромігся кулю в груди мати
На ріднім полі тихий українець мовчки».

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x