Приходить мить і починаєш усвідомлювати і просту, і одночасно гірку істину, що наша пам’ять – це не щось дуже розмите і абстрактне… Це живі люди, які були поруч з нами і яких уже поруч з нами, на жаль, нема. Коли ж ідеться про людей, духовно близьких мистецьким пориванням, то нам з особливою гостротою ще відчути – о скільки і очевидних, і не всім помітних вимірів творчої особистості ми так і не встигли збагнути! Не змогли осягнути… Не взагалі, а у конкретній людині! Тоді, коли людина ще була жива…

Він був підкреслено спортивним… І у статурі, і у поведінці. Коли у письменницькій спілці відбувалася якась творча тусівка і справа доходила уже до «неформального» спілкування, він першим тягся до… пляшки! З мінеральною чи солодкою водою. І робив це насамперед для того, щоб пластикову «склянку» не заповнили чимось міцнішим. Бо завжди цінував у житті високий градус творчого спілкування, а не високу градусність напоїв.

І хоч цифра, що характеризувала кількість прожитих літ, ставала усе поважнішою, але до нього частенько зверталися – Сергій… А не Сергій Миколайович! І цим не тільки віддавалося надежне відвертій спортивності цієї людини. Мистецтво взагалі (а поезія – зокрема…) ніби «вирівнює» вік причетних до нього людей. Бо і позначаючи при публікації, хто ж автор, пишуть не Сергій Миколайович, а саме Сергій… Сергій Руднєв. Поет. Бард. Спілчанин. Творча індивідуальність. Людина, якій вдавалося високо… ні, таки дуже високо «тримати планку» власних мистецьких поривань!

Він виходив з баяном на сцену, звучала пісня… І забувалися дрібні містечкові пристрасті, які інколи вирували навколо, і кожен у залі – шкірою… нервами… серцем… відчував, що ми – не провінція, яких багато, а духовний центр України, бо ми – Шевченків край… Бо і Холодний Яр, коли придивитися, від нас – дуже недалеко… Ну, майже… на відстані серця!

А підкреслена спортивність і стійкість, здобуті на боксерському рингу, були для Сергія Миколайовича аж ніяк не зайвими у поезії. Бо і там інколи треба відстоювати власне бачення і розуміння того, що робиш. Поет з баяном?! Більше, ніж поет! А Сергій Руднєв – це поет і простий – до відвертої ясності, і непростий – до затятої незбагненності! Поет, у віршах якого… стільки думок. Поет-інтелектуал – надто гучно?! А інакше ж… і не скажеш!

Ще коли Руднєв не взяв до рук баян, щоб вийти до людей з власними піснями, його творчість викликала і глибокий інтерес, і деякі суперечки. Бо у його творах поєднувались і певна ускладненість метафорики, і глибоке народнопісенне коріння. А тоді, ще у радянські часи, право поезії на складність не було очевидним для всіх і кожного і його треба було відстоювати. Як у літературних дискусіях, так і власною творчістю.

Був у рядках поета і неабиякий драматизм (так і хочеться додати – драматизм епохи…). Цей драматизм по-справжньому розквітнув і розвинувся у його піснях. О, ми ще до кінця не збагнули цей неперебутній драматизм руднєвських пісень!

Ще не раз ми згадаємо цього поета – і словом, і віршами. Ось і в недавньому номері журналу «Склянка часу» присвята Сергію Руднєву. Присвята, що, ніби трепетна пташка, випурхнула з-під пера черкаської поетеси Катерини Вербівської… Присвята перша, та не остання!

Отож читаймо і перечитуймо поета! Вдумливо. Непоспішливо. Спрагло. Читаймо і перечитуймо. Бо це на користь – і нам, і Україні!

А до викладеного вище хотів би додати і власні поетичні рядки. Про що ж? Про час, у якому нам випало жити, і про людей, що були з нами поруч. Вірш написаний верлібром, а у верлібру (або вільного вірша) не знайдеш звичних (так і хочеться сказати – набридлих…) зовнішніх ознак «поетичності» – рими… ритму… Але ж коли добре придивитись, то поезія і у вільному вірші – ну… буває. Отож читайте – якщо і справді читається!

КОРІННЯ

Є мить, у якій…
Стрімке і незабутнє
коріння минулого!
Але ж і…
(і кожному не раз це ще відчути…)
майбутнього теж.

І це коріння,
як би його затято не підрубували –
залишиться
і спраглим, і дзвінким!
І дзвінким і спраглим, ніби…
вируючі струни бандури.

І ця мить (це коріння…)
триватиме і триватиме,
допоки не передасть
усю свою
дзвінку і спраглу силу –
не менш дзвінкій і спраглій миті!

Щоб ми і щиро,
і незаспокоєно
ще не раз могли укотре усвідомити,
що – ось вона…
вона ж таки є… мить!
У якій…
нестримна і тривожна течія…
і думок, і часу.