Нещодавно прочитала блог одного нелюбителя Нового року, який буквально «по поличках» розклав, чому його дратує це свято. Почав автор з мішури, якою завішані усі міста, щоб створити новорічний настрій якомога більшій кількості людей, а закінчив банальним святкуванням, сценарію якого дотримується переважна більшість святкуючих на пост-радянському просторі – кілька днів біля плити, відра олів’є, новорічні «вогники» по телевізору і двотижневий, безпробудний алкогольний загул.
Скажу, що я точно не згодна із автором у одному – що це єдиний можливий сценарій святкування. До Нового Року, як і до будь-якого іншого свята, можна ставитись по різному. Хоч і не святкувати зовсім, а працювати чи відсипатися у новорічну ніч. Але ніхто нікого не змушує сліпо слідувати заїждженим шаблонам і новорічним стереотипам. Святкувати можна як завгодно. Було б бажання та підходяща компанія.
Супероригінальний новорічних ночей у мене не було. Але були ті, що запам’яталися. І в кожній з них була якась «роздинка», що зробила те свято незабутнім.
Новорічні шашлики
2010-й я святкувала у широкому колі друзів. У гостинному будинку нашого спільного товариша зібралося півтора десятки дівчат і хлопців студентського та пост-студентського віку. Оскільки я була самопроголошеною Снігуркою цього заходу, на мені був сценарій свята, віршовані привітання і жартівливі подарунки. На хлопцях же був шашлик. Не пам’ятаю зараз, чи красувався на столі традиційний салат олів’є в майонезі, але гарячий «з пилу, з жару» шашлик слугував чудовою закускою під шампанське та бій курантів тієї морозної ночі. Святкувати нам так сподобалося, що «новорічна вакханалія» продовжувалася чотири дні. Ми грали в твістер, фотографувалися, запускали салюти, говорили «про життя». І хоч алкоголь був присутній у найрізноманітніших його видах, «масовою попойкою» я б це точно не назвала.
Снігурка і танці живота
У наступному, 2011-му, моє амплуа Снігурки стало більш професійним. Несподівано мене запросили організувати новорічний «вогник» у одному з шполянських барів. В Діди Морози виділили діджея цього ж бару, який запропонував мені самій написати сценарій і все провести, а він, раптом що, буде «угукать». Зі сценарієм питань не виникло, але з «матчастиною» Дід Мороз все-таки підкачав. У результаті, шукати цукерки, диск зі східними мелодіями та гумові кульки для конкурсів довелося за дві години до півночі. Власне, оскільки з кульками виявився геть «галяк» довелося замінити їх презервативами. Аптекар неабияк подивувався, навіщо дочці хазяйки бару кілька упаковок кондорів. На що та резонно відповіла, що у неї ще вся новорічна ніч попереду.
Незважаючи на всі форс-мажори, вечір вдався, а я, мабуть саме тоді, остаточно поборола страх публіки, підбадьорюючи учасників конкурсу танцю живота. Конкурс, щоб набрати більше учасників, був замаскований під змагання любителів пива. Коли ж мужні чоловіки вже вийшли перед світлі очі публіки, назад дороги не було. Власне, деяким так сподобалося, що під кінець їхній танець навіть містив елементи стриптизу. Звісно, в рамках пристойності.
Новорічна лікарня і ялинка у вазоні
Одна з найнеприємніших передноворічних історій трапилася наприкінці 2013-го. Буквально за кілька днів до Нового Року я потрапила в лікарню на операцію по видаленню зуба мудрості. Зла на увесь світ, із розпухлим обличчям, після операції я лежала в палаті і, накрившись подушкою, намагалася не чути новорічних віншувань і колядок, з якими актори виступали для хворих у холі. Але на те він і Новий Рік, щоб траплялися дива. Наступного дня в палаті вже красувалася ялинка у вазоні, ще через день мама поборола свій страх черкаського трафіку і слизьких доріг і приїхала мене забрати з лікарні. А вдома стіни за дві доби підлікували мене настільки, що після бою курантів я, несподівано сама для себе, спочатку опинилася в гостях у друзів на сусідній вулиці, а тоді разом із ними на дискотеці.
Недарма говорять, що позитивний настрой гоїть не лише душевні, а й фізичні рани. Одужання було швидким і без ускладнень.
АТОвська відпустка
Два роки тому, під час зустрічі 2016-го ще приємно подивувала Золотоноша. Незважаючи на досить відчутний мороз, місцеві артисти на імпровізованій сцені кілька годин розважали святкуючих піснями, танцями і сценками. Ні в рідному райцентрі, ні в Черкасах, я такого ні разу не бачила. Хоча, того року мені було в принципі байдуже до декорацій. То була перша АТОвська відпустка Жені. Головне було не де, а з ким.
P.S.
Власне, мені здається, що святкування – то індивідуальна справа не лише через те, що всі люди різні, а ще й тому, що всі наші роки – різні. І підводячи підсумок кожного з них інколи хочеться галасливих веселощів нон-стоп кілька днів чи танців до ранку, інколи – подорожей, а інколи – тихого сімейного свята.
А якщо усталене у сім’ї чи оточенні святкування вже давно набридло, завжди можна внести якусь «родзинку» чи взагалі кардинально змінити все. Причому це стосується не лише новорічної ночі.
