Богдан Кулинич про перемогу на Паралімпійських іграх та «немрію» грати у воротах

Богдан Кулинич про перемогу на Паралімпійських іграх та «немрію» грати у воротах

Як удалося потрапити до великого спорту, здобути дві вищі освіти та зібрати нагороди всіх найпрестижніших змагань світу до 26 років – відверто про своє життя розповідає відомий футболіст-воротар, чемпіон XV літніх Паралімпійських ігор 2016 року в Ріо-де-Жанейро, кандидат у майстри спорту України Богдан Кулинич.

– Богдане, розкажіть, де Ви навчалися та чому обрали такий фах?
– Спершу навчався в Черкаському державному технологічному університеті, спеціальність абсолютно не пов’язана зі спортом – технолог-інженер харчової промисловості. У школі подобалася хімія, та й батьки підштовхнули до професії – у цій сфері працює тато.
А от футболом займався з дитинства. Власне, змалку був дуже активним, відвідував чимало секцій – танці, Клуб юних моряків. Сам виявляв ініціативу, записувався до гуртків. Батьки ж казали, як встигатиму зі школою, то можу ходити, куди хочу. Та попри все різноманіття, футбол завжди переважав. Грав за команду в університеті. Тоді ж мені запропонували поїхати на збори й спробувати власні сили в грі за збірну. Підійшов, запросили до команди.
У 2015 році, закінчивши ЧДТУ, вступив до львівського університету – пішов здобувати другу вищу освіту – тренера з футболу. Ось це вже був усвідомлений вибір, те, з чим прагну пов’язати майбутнє.
– Така активність допомагає в житті?
– У моєму випадку – однозначно. Не можу всидіти на місці, навіть якщо мова йде про відпочинок. Поїхати на море й пролежати тиждень на пляжі – точно не про мене. Краще десь подорожувати, відкривати щось нове.

Богдан Кулинич про перемогу на Паралімпійських іграх та «немрію» грати у воротах

– У якому році почали грати за збірну?
– Власне, до збірної потрапив у 2012 році, перед Олімпійськими іграми в Лондоні. Тоді з командою провів три збори, і хлопці поїхали на Ігри. Оскільки ж я був недосвідченим новачком, то лишився вдома. А на наступний рік підписав контракт і розпочалася плідна співпраця з участі й перемоги на Інтерконтинентальному кубку в Барселоні.
– А все ж, присвятити життя футболу – це була мрія життя, чи так швидше склалися обставини?
– Однозначно перший варіант. Щоправда, як і всі хлопці, точно не мріяв грати у воротах. Усвідомлення, що в мене це добре виходить, прийшло десь років у тринадцять-чотирнадцять. А до того часу думалося: «Та які там ворота? Ні, я буду забивати – як Шевченко чи Ребров…». Хотілося бути зіркою, бігти вперед, вести до перемоги.

Богдан Кулинич про перемогу на Паралімпійських іграх та «немрію» грати у воротах

– Після Барселони як складалося далі?
– Хоч і отримав запрошення грати в команді, та добре знав, що розслаблятися не можна, адже контракт підписується лише на рік. Тобто, якщо спортсмен не показуватиме результат, завжди буде ризик випасти зі збірної. У грі в будь-якому разі хтось на полі, а решта – на заміні. Та попри це, всі спортсмени – однаково високого рівня. Просто одним завдяки досвіду тренер довіряє більше, у когось є переваги над суперником.
Так само і на зборах присутні 18 спортсменів, а на змагання тренер відбирає чотирнадцятьох, решта лишаються вдома. І, звісно ж, кожен хоче бути серед обраних – їхати, грати, здобувати нагороди. Тож запорука успіху – в постійній роботі над собою.
– Перемогу на Паралімпіаді в Ріо можна назвати найбільшим досягненням у спортивній кар’єрі?
– Певне, для більшості спортсменів участь в Паралімпіаді – найзаповітніша мрія. Хоча, якщо говорити про футбол, то тут можна трішки й посперечатися – все ж більше цінується чемпіонат світу.
Але Паралімпіада – це дійсно наймасштабніший турнір, підготовка до якого починається заздалегідь до змагань. По закінченню Ігор у Лондоні 12-ого року, тренер розписав програму на чотири роки, щоб у хорошій формі підійти до поїздки в Ріо. До речі, після перемоги в Бразилії наша збірна стала найтитулованішою в світі.

– Крім самореалізації, спорт, певне, дає ще й можливість подорожувати світом. Багато країн уже вдалося відвідати?
– Часто друзі в розмові відзначають, що мені вдалося побувати вже там, і там, і тут… Бразилія, Аргентина, чи не вся Європа. Насправді ж, коли їдемо на збори, то абсолютно не маємо часу на подорожі. День складається з двох тренувань, між ними – відновлювальні процедури.
За шістнадцять днів маємо один вихідний, коли можна десь поїхати. Тож, самі розумієте, на екскурсії лишається мало часу. І закордоном бачу традиційно одне й те ж: ворота, поле, тренажерна зала… Та все ж, навряд чи б стільки об’їздив у своєму віці, якби не футбол.
– Футбол – дуже травматичний вид спорту…
– …Це дійсно так, і за статистикою, більшість серйозних травм спортсмени отримують саме на тренуваннях. Бо ж не можна під час підготовки працювати у півсили – хочеш успіху, маєш викладатися на повну. Тож і буває, що граємо в одній команді, а хтось когось «ламає».
Досить тяжко і морально на зборах, надто перед відповідальними чемпіонатами. Насичена програма: по кілька тижнів не буваєш удома, постійні фізичні навантаження – по два-три тренування вдень… Через виснаження трапляються й конфлікти. Звісно, у щось надсерйозне це не переростає, та все ж атмосфера напружена. Але в будь-якому колективі буває непросто, це життя.

Богдан Кулинич про перемогу на Паралімпійських іграх та «немрію» грати у воротах

– Чим би хотіли займатися після завершення кар’єри футболіста?
– Раніше думав, що поки молодий – головне навчатися, а там час і життя покажуть, як чинити далі. Але, спілкуючись із хлопцями, які вже закінчили спортивну кар’єру, зрозумів, що влаштуватися на роботу не так і просто. Адже тридцять років ти грав у футбол, займався улюбленою справою, ніде не працював з восьмої до шостої, а потім приходиш кудись із визначеним графіком, керівником, вимогами… Буває, що за сезон міняють по кілька робіт, а пристосуватися так і не можуть.
Для себе в майбутньому хотів би займатися тренерською діяльністю, або ж працювати з дітками в школі.
– Держава підтримує спортсменів, які показують такі серйозні результати?
– Найбільшу винагороду отримали за перемогу на Іграх. Але в підсумку це було не те, на що ми сподівалися і що обіцяли. Спершу й олімпійці, і паралімпійці мали отримати однакові грошові винагороди, насправді ж гонорар урізали втричі. Чому так, для нас загадка…
Крім винагород за перемоги на змаганнях, отримую зарплатню, стипендії. Та й тут є свої нюанси.

– Окрім футболу, яким живете, маєте ще якісь захоплення?
– Дуже люблю риболовлю, але останнім часом вирватися на такий відпочинок дуже важко. Збиралися компанією восени, десь у жовтні, на пару днів їздили до Дніпра на щуку. Уловом цьогоріч похвалитися не можу – якось увесь час не щастило з погодою.
– Про що Ви мрієте?
– Хочу розвиватися, досягати нових висот. Але, пробувши в команді чотири роки, здобув усі найпрестижніші нагороди: чемпіонат Європи, Інтерконтинентальний кубок, перемога на Паралімпійських іграх. Мріяв лиш про «золото» чемпіонату світу. У цьому році збулося й це – у вересні повернулися додому з перемогою.
Тож у спорті лишається лише збільшувати досягнення, ставати дворазовим-триразовим чемпіоном.

– Розкажіть про свою сім’ю.
– У мене дуже чудова сім’я. Живу з батьками і сестрою. Поки що неодружений і найближчим часом не збираюся (сміється – авт.). З однієї сторони, весь час забирає спорт, з іншої – якось і не хочеться… Та колись і до цього дійде.
– Відчуваєте себе щасливою людиною? І в чому ваше щастя?
– Нещодавно прочитав вислів: «Щастя – це можливість прокидатися зранку і лягати спати ввечері, а між цими двома заняттями робити справи, які тобі до душі й приносять задоволення». У мене поки так і виходить робити… певно, це і є щастя.

Світлана Лазоренко, фото з архіву героя публікації

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x