Вкрасти б у сусідів язичка

Цього року я планую свій вісімнадцятий переїзд. За тринадцять років життя в Черкасах. Я не залишалась надовго в мікрорайонах, будинках, під’їздах… Не встигала прив’язатися до місця, зате їдучи містом, часто можу сказати: «Я там жила».
Я тільки віталася до сусідів. І все. На цьому моя комунікація з ними завершувалася. Я не підтримувала ніколи розмов на лавочках про погоду-тарифи-вибори, не ходила по сусідству по сіль чи штопор. Дистанціювалася. Однак все змінилося, коли в мене з’явилася дитина. Переїжджаю я наче до родичів, яких просто ніколи не бачила. І їхнє головне завдання – принизити як бідних родичів.

У одному з будинків, де ми жили, у нас була сусідка. Наша спальня межувала з їхнім коридором. Я не знаю, що в них відбувалося в інших кімнатах, але в коридорі ця сусідка на дітей постійно кричала. Чи прийшла вона з ними («Ану бігом роздягатися, я сказала!!!»), чи коли діти зустрічали її («Ану закрийте двері з тої сторони!!!»). Коли ж раптом десь на сходах чи у дворі вона бачила мою Надійку, яка ,скажімо, плакала, вона питала в неї лагідним голосом: «Шо, мама обідила, да? Мамка погана, фу кака». Одного разу я почула, як у коридорі сусідка лагідно розмовляє з дитиною. «Давай я допоможу тобі вдягнутися, ось таааак, молодчинка». «Який ведмідь у лісі здох?» – подумала я. А через хвилину зрозуміла, це чужа дитина була, яка з мамою до сусідів моїх у гості приходила.

Потім ми переїхали. Нові сусіди. Краща звукоізоляція. Ніхто не кричить. Виходимо на вулицю. Зустрічаємо дівчину, років на кілька молодшу від мене. Перший раз бачимо. Та зразу до Надійки: «Півєт, як тебе звать, сіки тобі йоків?». Надійка мовчить і дивиться просто. Та одразу така: «Шо, не виховала тебе мама, да? Не будеш з тьотьою балакать? Заберу тебе у мами, буду тебе виховувать».
– Не слухай тьотю, тьотя невихована, – кажу тихенько Надійці і швиденько евакуюю дитину. Але та сусідка наздоганяє:
– Ану посміхнись тьоті, – і починає сіпати мою дитину за щоки і ніс. Фізично огороджую дитину. Евакуююсь швидше.
А днями їхала в ліфту. Сусідка тьотя Маша з нами.
– Куди це ви зібрались, в садочок? – питає вона в Надійки.
– Так, – відповідаю я за неї.
– А я в дитини питаю. В неї шо, язичка нема? Нема в тебе язичка? Не вмієш балакать? Хтось украв язичка в тебе?
Мою дитину ображають.
– А Ви куди зібрались? – питаю в неї.
– Та у справах, − відповідає вона.
– Що, важко сказати, куди саме? Чи самі не знаєте, куди йдете? – хотіла спитати я. Але двері ліфта, на щастя, відчинились.
«Не слухай тьотю. Вона невихована», − кажу Надійці.

Увечері виходимо з під’їзду. Третя сусідка до Надійки:
– А куди це мама тебе тащить серед ночі? Нема щоб дома з тобою займаться, то тягає тебе постійно всюди. Бідна дитина.
«Не ваше собаче діло», − ледь не сказала я. І досі борюся з собою, чому нагрубіянити їм боюсь я, якщо грубіянять моїй дитині вони?
Колись я таки наберусь сміливості. І теж буду тягати за носа і щіпати за щічки дорослих, які схочуть так робити моїй дитині. Буду питати в незнайомих людей у ліфті: «Пивіт, скільки тобі йоків?». А поки що тільки думаю над тим, чому ж наше суспільство таке некоректне до дітей?
У наступному нашому житлі буду пробувати взагалі навіть не вітатися до сусідів. Хай краще я буду грубіянкою, аніж вони лякатимуть мою дитину.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x