Моряк дунайської флотилії

Моряк дунайської флотилії

За ним смерть ходила назирці, але ангел-охоронець весь час відводив біду, і Микола Добровольський із села Бужанка на Лисянщині топче ряст ось уже дев’ятий десяток літ, дякуючи Богу за кожен день життя.

– А яке воно було, наше життя, – поринає спогадами в минуле чоловік. – Часом з квасом, а то все більше з бідою. Батько загинув на фронті, а ми під окупантом виживали, як могли. Я підлітком, щоб не погнали в Німеччину, пішов працювати на Бужанський цукровий завод. Якраз був на зміні, коли заскочили наші солдати, потім знову – німецькі. І ті, й інші були голодні, набирали цукру куди тільки можна. І в цей час установлювалося ніби якесь перемир’я, стихали постріли. Ще мені врізалась у пам’ять картина кривавого побоїща взимку 1944 року на горі за Бужанкою, в напрямку Босівки. З нашого кутка на околиці села добре було видно, як під шквальним вогнем ворога падали по всьому полю люди в чорному. То були щойно мобілізовані в навколишніх селах чоловіки, яких, навіть не обмундирувавши і не навчивши стріляти, кинули в бій. На тому полі, чи на іншому і я б міг загинути, як багато моїх однолітків, з яких райвійськкомат сформував загони, які визбирували на місцях боїв бомби, міни і снаряди, а потім підривали. Не думав, що це стане моєю «роботою» ще на довгі роки.

Миколу Добровольського того ж 1944-го року призвали до армії, і після короткої підготовки у Підмосков’ї направили служити до Дунайської військової флотилії. Там його основним завданням стало… знешкодження мін, якими рясно було нашпиговане дно річки. Особливо небезпечними, згадує він, були магнітні міни імпульсної дії вагою до тонни. Їх фашисти спускали на парашутах, і пекельні «іграшки» великої руйнівної сили могли довго чекати на дні своєї жертви. Через необережність однією з них став екіпаж катера-тральщика з 10 матросів, яких після вибуху навіть слідів не знайшли… На межі загибелі був і екіпаж Миколи, коли катер перекинувся. На щастя, поряд були інші катери, і його та інших моряків встигли витягти з березневої купелі. І так цілих сім років служби. На Дунаї, Азовському, Чорному морях. «Заякорився» моряк у рідному селі вже на початку 50-их років. Знову повернувся на Бужанський цукровий завод, де працював електриком до виходу на пенсію. За дружину Микола Микитович взяв свою ж односельчанку, яку знав з самого дитинства. З Марією Василівною вони разом уже шістдесят довгих і щасливих років. Мають велику дружню родину.

«Чекаємо їх завжди, виглядаємо з Києва дітей, онуків. Часто згадуємо пережите, переглядаючи сімейний альбом, – кажуть. – І молимося, щоб був мир і спокій у нашій країні».

Олександр Щербатюк

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x