Піхотинець Лисенко

Піхотинець Лисенко

…Над селом запала якась моторошна тиша, що ніби віщувала близьку біду. Непомітно стихли постріли і вибухи снарядів, що долинали до Вербовця, кажуть, десь аж від Синюхи, де точилися жорстокі бої між радянськими військами і віроломним ворогом.
Отже, червоноармійці відступили і час готуватися до окупації? Це питання тривожило не одного жителя Вербовця і навколишніх сіл. І справді, невдовзі селом уже рухалися ворожі колони, а за ними – радянські військовополонені. Змучені, а ще більше розгублені й пригнічені.

Сашко Лисенко, тоді ще підліток, побачив їх із вікна батьківської хати. Миттю зібрав у вузлик їжу, що була на столі, й кинувся до дороги. Роздав усе. Колона, мов здоровенна сіра гадюка, поволі повзла у бік Катеринополя. Останніми йшли поранені. Один із них упав і вже не міг піднятися. Здоровенний німець з автоматом люто штовхав його чоботом, проте юнак у закривавленій гімнастерці тільки знесилено підвів голову. Тоді гітлерівець вистрелив червоноармійцю у груди. Нерухоме тіло залишилося на узбіччі. Все це бачив Сашко і поклявся, що буде мститися фашистським зайдам.
У роки окупації Лисенко та його ровесники влаштовували окупантам маленькі, але дошкульні диверсії. А коли на початку 1944 року змикалося кільце навколо гітлерівських військ під час Корсунь-Шевченківської битви, Борис Поліщук, Степан Петренко та Олександр Лисенко, яким на ту пору виповнилося по 17 років, зимової ночі вирушили у бік Звенигородки. Бо знали: сусіднє містечко вже зайняли радянські війська. У юнаків було одне бажання – якомога швидше зустрітися з ними, щоб влитися у ряди визволителів і бити фашистів, які принесли стільки бід і горя всім тим, хто перебував під чоботом окупантів.
Біля Звенигородки хлопці не без пригод, але все ж таки перейшли лінію фронту і потрапили до однієї з частин. У польовому військкоматі попросилися добровольцями в діючу армію. У Козацькому їх зарахували до складу 313-го піхотного полку 110-ї дивізії. У районі Шендерівки, де відбувався один із епізодів Корсунь-­Шевченківської битви, вербовецькі юнаки разом із такими ж, як і вони, безвусими солдатами підносили снаряди артилеристам. Після бойового хрещення їм видали і обмундирування, і зброю.
Після успішного завершення Корсунь-Шевченківської битви, що ввійшла в історію війни під назвою «другого Сталінграду», дорога Олександра Лисенка пролягла на рідну Катеринопільщину. Радянські війська, у складі яких був і 313-ий піхотний полк, на початку березня звільнили Єрки, де німці спалили елеватор і повністю зруйнували залізницю. Вбрід долали річку, бо і місток був зірваний гітлерівцями. Знесилений попередніми боями ворог уже не бився, а лише відгризався, мов скажена собака. Але перестрілки точилися весь час.

Далі було звільнено Шостакове, Бродецьке. Та польова дорога на Пальчик, що була забита загрузлою у весняній багнюці ворожою технікою, є й понині. А тоді чимало роботи було для червонозоряних винищувачів, які «прасували» своїм вогнем відступаючих гітлерівців.
Потім молодий піхотинець дійшов до Дністра, де точилися особливо жорстокі бої. Йдучи в чергову атаку, Сашко не знав, чи залишиться живим, чи поляже тут, у далекій Бесарабії, адже від ворожих куль і осколків загинув не один його товариш. Але наказ командування: «Фашистів треба вигнати на інший берег і форсувати річку» слід було виконати. І Олександр сміливо кидався у чергову атаку, незважаючи на смертельну небезпеку, що чатувала звідусіль. Під час однієї із них 9 квітня Лисенко отримав тяжке поранення, втратив багато крові. Піхотинця доправили спочатку до санчастини, а пізніше до одного з військових госпіталів у Києві. Там лікарі врятували молодого воїна і поставили на ноги.
Після виписки – знову на фронт. Частина, в якій служив О. Лисенко, визволяючи Польщу, рухалася до Німеччини. Там, на Ельбі, і зустрів воїн День Перемоги, який запам’ятав на все життя.
– Ніби все це було вчора. Дислокувалася наша частина в Дрездені, в старовинному замку. Це було вдосвіта. Всі солдати, крім вартових, спали. І раптом почулася різноголоса стрілянина – з автоматів, кулеметів, гвинтівок. Схопилися, за зброю – і надвір. Та що це? Стріляють усі вгору: той плаче, той сміється. Перестріваю одного, запитую, що сталося. А в нього сльози, мов град, з очей котяться. Він їх і не витирає, мовчить. Аж тут інший кричить: «Перемога!»
Коли закінчилася війна Олександр Лисенко мріяв повернутися до рідного Вербовця, але цього не трапилося. І колишній фронтовик залишився у лавах армії. Такий був наказ.

Не думав і не гадав Олександр Юрменович, що на його долю випаде ще одне випробування. Служити його направили в столицю Туркменії – Ашхабад, де в 1947-му стався нищівний землетрус.
…Того вечора у місті відчувався якийсь неспокій. Підземні поштовхи за якісь секунди перетворювали будівлі в руїни і пил. Люди гинули під завалами. Лік жертв стихії йшов на десятки тисяч.
Солдат Лисенко якимось дивом врятувався під завалами. Очевидно, поруч був ангел-хранитель. Олександрові Юрменовичу згодом довелося відбудовувати зруйноване стихією місто.
Сімнадцятирічним пішов із дому Олександр, а повернувся в рідне село загартованою життям людиною. Мирне життя потребувало від колишнього воїна і мирної професії. Олександр Юрменович закінчив Уманський технікум механізації сільського господарства.
Після його закінчення працював комбайнером, механіком Катеринопільської МТС. Потім навчався у Стеблівському СПТУ №9, де здобув спеціальність електрика. Майже два десятиліття працював механіком на Гончариському цегельному заводі.
Коли ж у районі виникла потреба в асфальтному заводі, то його зводили, консультуючись із О. Ю. Лисенком. На ньому і трудився Олександр Юрменович, доки не пішов на пенсію за станом здоров’я. Але до нього ще довго зверталися за порадами і керівники підприємства, і робітники.

З дружиною Тамарою Максимівною – його домашнім ангелом-хранителем, яка працювала фельдшером у рідному селі, виховали й поставили на ноги двох синів-близнюків – Олександра та Євгена. Не так давно подружжя відзначило золоте весілля. Не злічити скільки теплих слів було сказано про обох їхніми рідними, кумами, знайомими, односельцями. Є у подружжя Лисенків онуки і правнуки. Люблять і поважають вони своїх дідуся і бабусю. І невдовзі – 30 жовтня – всі вони, напевне, завітають на це затишне обійстя, щоб привітати Олександра Юрменовича з його 89-им днем народження.

Василь Ходзіцький

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x