По розпаду Радянського Союзу його колишні республіки розпочали емісію власних грошових знаків. Це мало надважливе значення, оскільки наявність національної валюти є однією з ознак державної незалежності, а відтак і масового усвідомлення своєї національної окремішності.
Обговорення необхідності введення національної валюти велися задовго до проголошення незалежності України. Ще 16 липня 1990 р. у «Декларації про державний суверенітет України» вказувалося, що «Українська РСР самостійно створює банківську, цінову, фінансову, митну, податкову системи, формує державний бюджет, а за необхідності вводить власну грошову одиницю». 20 березня 1991 р. новоствореному Національному банку України було надане монопольне право на випуск національних грошових знаків.
Україна обрала за свою грошову одиницю «гривню». Формально назва національної валюти була затверджена постановою Президії Верховної Ради України у листопаді 1991 року. До речі, «карбованець» теж є національною назвою. Проте у масовій свідомості він тісно асоціюється з російським «рублем», хоча й має мало спільного з цим словом. Вочевидь, це обумовлено тим, що «карбованець» у радянські часи слугував офіційним перекладом російського «рубль», що і зазначали на радянських грошових знаках. Тому вибір на користь гривні, по-перше, пориває з російською та радянською традицією назви грошових знаків, по-друге, назва «гривня» засвідчує спадковість українського грошового обігу з часів Київської княжої держави.
Зауважмо, що вибір назв національних грошових знаків мав половинчастий характер. Адже поряд із назвою грошової одиниці України – гривнею, було затверджено назву розмінної монети – копійки. Остання не є національною назвою і вступає у певну суперечність із назвою національної валюти. Очевидно, це рішення 1991 р. було компромісом між старою (радянською) та новою (незалежною) Україною. Такий перехідний стан був притаманний майже усім сферам життя пострадянської України. Часом це властиво нашій державі й зараз. Суспільний спротив декомунізації та деколонізації географічних назв, який подеколи спостерігаємо сьогодні, є тому свідченням.
В оформленні українських банкнот було вирішено використати тризуб. Навесні 1991 р. він ще не був затверджений в якості державного герба, тому тризуб на усіх банкнотах з’явився у вигляді водяного знаку. Зображення державного герба на українських грошових знаках – на той момент купоно-карбованцях – з’явилося 1993 року. На гривнях зображення державного герба було розміщено лише 2003 року. На наш погляд, рішення щодо використання тризуба в якості водяного знаку на банкнотах свідчило про прагнення творців національної валюти якнайбільше «популяризувати» вітчизняну історію та її державні символи, відродити історичну пам’ять нації чи, принаймні, сконструювати нову.
Україна зобразила на банкнотах діячів періоду Середньовіччя та Модерної доби. З одного боку, в такий спосіб серед населення утверджується думка про прадавні корені власної державності та історичну тяглість національної окремішності народу та його державницьких прагнень. З іншого боку, у цьому виявилися такі характерні риси історичної пам’яті, як персоналізація минулого, його героїзація та вибірковий характер.
На українських гривнях поряд із персонами, що схвально оцінювала радянська ідеологія, з’явилися портрети діячів, яких за умов компартійного диктату трактували як ворогів чи зрадників народу (Іван Мазепа та Михайло Грушевський). Україна у цьому питанні пішла значно далі, ніж, приміром, колишні радянські республіки Киргизія, Таджикистан та Вірменія. На киргизьких сомах зображені фактично лише діячі радянського періоду історії, причому навіть такі, які були провідниками російської імперської колонізації та встановлення радянської влади (Курманджан Датка, Тоголок Молдо та Саякбай Каралаєв). На таджицьких сомоні зображені один з основних організаторів створення Таджицької Автономної Радянської Соціалістичної Республіки Шириншо Шотемур, активний учасник встановлення радянської влади у Бухарі Садріддин Айні, голова Тимчасового революційного комітету Таджицької АРСР, член Бюро ЦК КП(б) Таджикистану Нусратулло Махсум, перший секретар ЦК Компартії Таджицької РСР Бободжан Гафуров. У Вірменії, за винятком легендарного Давида Сасунського та історичних постатей раннього Середньовіччя Тиграна ІІ Великого та Месропа Маштоца, на банкнотах зображені діячі вірменської радянської літератури і мистецтва. Перебуваючи у сфері впливу Російської Федерації, на сьогодні ці держави так і не наважилися зобразити осіб, які відкрито виступали проти російської чи радянської влади. Ситуація, яка здається цілком неможливою в Україні!
Водночас потрібно зауважити, що сучасні банкноти стали об’єктом боротьби за «місця пам’яті» між Україною і Росією. Зокрема, зображенням Ярослава Мудрого на 2 українських гривнях та 1000 російських рублів держави намагаються утвердити період Київської Русі як частину власної історії. Якщо з боку України зображення київських князів виглядає цілком логічним, то з боку Росії воно таким не є. Ярослав Мудрий зображений на російській банкноті як засновник міста Ярославля. Але провінційний Ярославль серед переліку міст серії російських банкнот зразка 1997 р. (Красноярськ, Санкт-Петербург, Москва, Архангельськ, Новгород, Хабаровськ) виглядає нелогічним і видається спробою знайти привід для зображення на власних грошах староруських політичних діячів, просуваючи у такий спосіб ідею про спільність ранньої історії східних слов’ян, з усіма похідними наслідками сьогоднішньої російської культурної експансії в Україну.
Іншими об’єктами суперечок, пов’язаними із зображеннями на банкнотах, стали портрети Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Зокрема, на гривнях серій 1992 р. та 1994-2001 рр. ці персонажі зображені з довгими «козацькими» вусами та голеними підборіддями. Натомість із 2004 р. в Україні вони зображені з бородами, як видається критикам такої зміни, за московською модою періоду пізнього Середньовіччя. Крім цього, на портреті Володимира Великого корона була замінена шапкою на зразок «шапки Мономаха», традиційного головного убору московських князів. Не ставлячи за завдання вирішити цю суперечку, лиш відзначимо, що така зміна вносить певний деструктив у формування національних «місць пам’яті».
Ще навесні 1991 р. на зворотних боках банкнот національної валюти було вирішено розмістити пейзажі й панорами історичних місць, пов’язаних із життям персонажів аверсів. Згодом, з огляду на недостатню виразність та яскравість пейзажів, було прийнято рішення відмовитися від цієї ідеї на користь архітектурних об’єктів.
На банкнотах серій 1992 р. та 1994-2001 рр. принцип поєднання портретів осіб з архітектурними об’єктами, пов’язаними з їхньою діяльністю, був порушений принаймні двічі – на 50 та 100 гривнях 1996 року випуску (Михайло Грушевський та будинок Верховної Ради України і Тарас Шевченко та Софійський собор у Києві). 2004 року цю невідповідність було виправлено. Проте цього ж року в обіг була введена купюра номіналом 1 гривня, на реверсі якої замість руїн Херсонесу було зображено вид на град Володимира у Києві. Останній не зберігся до наших днів і є єдиним неіснуючим об’єктом на українських гривнях. Збіг зникнення з гривень зображень Криму та появи у князів борід і «шапки Мономаха» багатьох підштовхує до аналогій з до- та постпомаранчевим російським ідеологічним наступом стосовно цілісності України та із підготовкою до анексії Криму. Проте, у розрізі нашої теми важливішим видається те, що на українських паперових грошах значно звузилася географія «місць пам’яті», про які держава якраз мала б дбати через свої інституції політики національної пам’яті (до яких, очевидно, потрібно віднести і Національний банк України).
Аналіз зображень на українських гривнях дає нам підстави стверджувати про нерівномірність представлення на вітчизняних грошових знаках різних регіонів України. На серії 1992 р. представлені Крим (1 банкнота), Київ (2), Правобережна Наддніпрянщина (1) та Львів (1). На серії 1994-2001 рр. – Крим (1 банкнота), Київ (4), Правобережна Наддніпрянщина (1), Львів (1) та Луцьк (1). На серії 2003-2016 рр. – Київ (6 банкнот), Наддніпрянщина (2), Львів (1) та Луцьк (1). Тобто на українських паперових грошах від 1991 р. зображували «місця пам’яті», які розташовані у Центральній та Західній Україні, з поступовим збільшенням кількості об’єктів, розташованих у місті Києві. Відтак «зображенням» Східної та Південної України можна вважати хіба «кримські сюжети», які, зрештою, теж «зникли» 2004 року.
Певна річ, особи, портрети яких зображено на українських паперових грошах, хоча й здійснювали свою діяльність не в межах всієї України, сприймаються все ж як загальнонаціональні діячі. Натомість архітектурні чи ландшафтні об’єкти є міцно прив’язаними до регіонів держави. Але регіональними «місцями пам’яті» вони є суто формально, адже здебільшого репрезентують події, процеси та явища, що визначали історичну долю усієї нації, а не лише її окремих областей.
З огляду на це, тут фактично не існує суперечностей і конфронтації між регіональною та загальнонаціональною моделями пам’яті. Для переважної більшості населення найбільш значущі події загальнонаціонального рівня одночасно є й вагомими подіями регіональної історії, а політичні діячі – вихідці з цього регіону – сприймаються як постаті загальнодержавного значення. З огляду на вищевикладене, місто Київ на Подніпров’я на національних грошових знаках цілком логічно представлені неспіврозмірно більше, ніж інші регіони країни.
Але поряд із цим помічаємо, що серед зображень на українських банкнотах фактично не представлені Південь і Схід України. Наприклад, діяльність Івана Мазепи та Григорія Сковороди, завдяки яким вони увійшли до українського національного пантеону, більшою мірою пов’язана з Лівобережжям та Слобожанщиною. Натомість на банкнотах їхні портрети поєднано з архітектурними об’єктами міста Києва. Безперечно, Успенський собор Києво-Печерської Лаври та Староакадемічний корпус Києво-Могилянської академії є уособленням відповідно духовності та вченості українства та зовні є привабливими для зображення на банкнотах. Проте розробникам банкнот варто було б прийти до асоціативного зображення ландшафтів, від якого відмовилися 1991 р. і до якого частково повернулися 2005 р. при оформленні 100 гривень, поєднавши портрет Тараса Шевченка із зображенням Дніпра та Чернечої гори у районі Канева. У 2014 р. від використання ландшафтів знову відмовилися, розмістивши на реверсі 100-гривневої банкноти будівлю Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Вочевидь, зображення на банкнотах сучасної України видатних національних діячів і місць, пов’язаних з їхньою діяльністю, зіштовхується з проблемою відображення усієї її території у різноманітності, що мало б символізувати її єдність. Безперечно, національні банкноти з 1996 р. відіграли значну роль у формуванні «місць пам’яті» українських громадян. Але, з огляду на сучасну політичну ситуацію, варто було б змінити концепцію оформлення вітчизняних грошових знаків.
Це є актуальним і у зв’язку з сучасною проблемою територіальної цілісності держави. Україна, яка має на своїй території самопроголошені держави, а також втратила частину території внаслідок агресії Російської Федерації, не використовує свої банкноти з метою пропаганди відновлення державних кордонів. Натомість Росія у 2014 р. випустила пам’ятну банкноту номіналом 100 рублів на честь приєднання Криму та Севастополя з відповідними зображеннями – Ластівкового гнізда в Ялті та пам’ятника затопленим кораблям у Севастополі. Цього, 2017 р., Центробанк Росії ввів до обігу банкноту номіналом 200 рублів також із зображенням об’єктів Криму. Тобто громадян Росії у такий спосіб призвичаюють до думки, що Крим є невід’ємною споконвічною складовою їхньої держави. Тож Крим у такий спосіб стає «місцем пам’яті» вже не України, а Російської Федерації.
Отже, банкноти, які за П’єром Нора є візуалізованим виявом колективної пам’яті, в українському варіанті містять зображення «місць пам’яті» – імена і портрети персон, які уособлюють націю, та архітектурні об’єкти, пов’язані з її становленням та розвитком. Але «місця пам’яті» не даність, вони конструюються і постійно реконструюються, разом із поступом суспільства виникають нові реакції та рецепції символічних, монументальних, топографічних та інших «місць пам’яті».
Тому українській владі вже сьогодні потрібно звернути увагу на художнє оформлення національних грошових знаків як вагомий чинник конструювання української ідентичності.
