А можна написати не про академічне, але цікаве? Ось я вийшов на вечірню прогулянку і зустрів сусідку, яка читала мою статтю про розстріляних у 1937 році колишніх петлюрівців, серед яких був Григорій Варавва з Канева. А вона робила проект пам’ятника його братові Олексі з Бафало. Пишуть про нього:
Поет Олекса Варавва (псевдонім — Олекса Кобець) народився 28 березня 1889 року в сім\’ї бідних хліборобів, які не могли йому дати матеріального забезпечення так, що вже на 14-му році життя, після закінчення канівської 2-класної школи, яка за статутом 1872 року дорівнювала 6-м класам гімназії, довелося хлопцеві покинути рідну хату й самому торувати шлях у подальше життя.
Тепер я. Коли в Україні стало можливим говорити про закордонних українців, Канівська школа підготувала концерт за поезією Олекси Кобця. Про це мені розповів канівський лікар Михайло Іщенко. Я узяв радіозаписуючу машину (я ж працював на радіо) і поїхав до Канева. Прийшли дівчата з бандурами. Поставили мікрофони. Почали співати. Але оператор з машини-тонвагена каже, що йде зайвий звук. Переставили і перевірили мікрофони – не допомогло. Стали пильніше придивлятися, а в парті сидить дівчачий пес і коли вони починають співати, він їм підспівує. Коли пса виселили до іншої кімнати, він не вгамувався і співав звідти, але вже не на мікрофон. Може він бачив фільм «Жив був пес», а може почувався шанувальником української пісні?
Коли радіо брало участь у боротьбі з самогоноварінням, довелося бути при вилученні самогону у одного мешканця у Білозір’ї. Міліція погукала на свідка вилучення сусіда. Дядько каже: «А може то не самогон? Мушу спробувати». Випив склянку і побіг додому. Міліція кричить: «Куди?!» А дядько побіг закусювати. Коли повернувся, то сказав: «Добрий самогон. Справжній». Видно, знався на виробництві…
А у нас в Америці молодий американець хотів дізнатися, як воно пити горілку в Україні (тут не п’ють і не курять), то купив пляшку. Другого дня ми у нього запитали: «Як пішло?» Він каже, що перша склянка пішла важко, він пив як вино, присмоктуючи. А друга склянка вже легше. Навчився. Хильнув. Так було у селі, що мама послала сина по тата до сусіда, а він з сусідом горілку п’є. Налив хлопцеві, той попробував, скривився, а тато каже: «То піди до мами й скажи, що ми тут не мед п’ємо!».
Тепер ще про звірів. Трави поки що немає і олені щоранку приходять до мого ґанку, стоять і сумно дивляться великими очима на мої скляні двері. Я їм даю порізаних яблук (ціле не може узяти, малий писок), але пояснюю, що на повне забезпечення узяти не можу. Вони великі як сільські корови. Олені кивають і йдуть далі. Цікаво мені, звідки вони знають, що треба зранку приходити, коли я ще вдома? Коли я заходжу до спальні, сонні риби в акваріумі починають стрибати аж вода плескає. Давай їсти! Звідки вони знають, що їжа у мене?
Щойно пішов на прохід, а сусідська кицька нявчить до мене й кличе до дверей, щоб подзвонити. Сидить унизу й на дзвінок дивиться. Їй відчинили, кицька зайшла і на мене дивиться, щоб я заходив. А я ж далі йду. То вона вибігла ізнову нявчить, до дверей гукає. Сусідка каже, що кицька знає, що в хаті має бути двоє людей: він і вона. Побачила мужика і гукає до своєї господині. У них простіше…
Колись у Варшаві зайшов до своєї приятельки Басі з вечірньої газети, а коли вже мав йти, то взуття свого не побачив. А це її пес забрав і сидить на ньому зверху, що я залишився, не йшов з хати. Отакі хитрі звірі на цій землі.
