Одна з частин нашої редакційної роботи − спілкування з людьми, які втратили останню надію, яких хтось сильно образив, і вони вже нікому не вірять… І таких читачів щодня по декілька осіб, звісно, що серед них є і не зовсім чесні, і не зовсім порядні, але більшість, то згорьовані й безпорадні… Інколи, правда, буває важко розібратися, хто є хто з першого разу.

Цей чоловік уже не вперше до нас заходить… Інвалідність має, але мужньо з допомогою сторонніх людей усе ж піднімається на 4-й поверх. Богдан Васильович живе у Деньгах, бо квартиру в Черкасах, з його слів, «подарував» якимось махінаторам і ледь не став взагалі «безхатченком»… А ще йому важко без холодильника, бо той згорів, і чи не можемо ми через Фейсбук у когось попросити йому хоч старенького (знає чоловік про силу соцмереж).
А ще слухала про синів, які рідко дзвонять, і рідко в гості приїжджають… Про роботу соціальних служб у Золотоніському районі слухала, і чому він відмовився від послуг соцпрацівниці, що приходила до нього додому…

Проте, то не головна була тема візиту, і десь між рядочками ми розуміємо, що дядечко таки цікавий персонаж.
Прийшов до нас чоловік із проханням щось зробити з загальним станом злоби у суспільстві, з відсутністю елементарних норм чемності та поваги.
Він зайшов сьогодні зранку, в Деньгах, в автобус №306 «Золотоноша – Черкаси», показав посвідчення, попросив поступитися місцем. І ніхто! Ніхто! Не встав…. Водій не звернувся теж до пасажирів із цим проханням… От я не знаю, що говорити у такій ситуації? До кого звертатися?
Просто, прошу всіх − звертайте увагу на людей, що йдуть, чи стоять поруч, а раптом їм потрібна ваша усмішка чи добре слово, чи медична перша допомога, чи просто їм сісти треба, а ви могли б і постояти у транспорті…
Якби ви знали, як важко дивитися на старенького чоловіка, що плаче, бо стояв у автобусі… Подарувала йому пакет із абрикосами здоровенними… Такий радий пішов…. А я от блог написала… Чому ми втрачаємо чуттєвість і чуйність?