Вишуканий лаковий черевичок ступнув у калюжу. Миттю калюжа ожила і посміхнулася ледь помітними колами. Поглянула в темно-сіре небо і стала ним.

Побачила яскраву парасольку – приміряла! Пасує! Поглянула навколо: зелене листя перешіптується поміж собою, виблискує під краплями чарівна троянда, пишається гортензія: сперечаються поміж собою хто красивіший.

Калюжа захотіла віддзеркалити у собі всю цю красу. Вона несміливо глянула в сіре небо. Небо принишкло, уступило і дозволило сяяти зелені на своєму фоні. Калюжа приміряла картату спідницю: крутнулась – пасує! Приміряла відображення чистеньких будиночків, затишних кав’ярень і пустила в себе затишок і тепло.
Уявила себе містом – гамірним і рухливим, морем – лагідним і теплим, чайкою – вільною і стрімкою… Маленькою яскравою оазою в сірому дощовому дні.

Дощ побачив цю неймовірну красу і заплакав… Лив сльози ручаями, річками. Калюжа ставала все більшою і чистішою, прикрашала собою вулицю приміряючи нові спідниці, чобітки, парасолі, черевички, мов юна модниця сміялася хвилями, розганяла поганий настрій неба, яке раптово стало похмуро-сірим.