Від керма до повітряної кульки. Насправді ми нічого не можемо втримати довго у своїх руках. Як буквально, так і метафорично. Зрештою, ми не можемо втримати навіть емоцію, бо вона все одно знайде вихід. Лише він нам може не сподобатися. А от так, щоб із користю для розвитку й без болю в тілі – емоцію потрібно відпустити самостійно і свідомо. Точніше, потрібно зробити дію – показати їй «екзіт».

Можна взяти біту і йти бити дерева й кущі в лісі. Там же в лісі, лише без біти, можна накричатися вволю. Хоча, перевірено, щоб накричатися вволю достатньо рівно трьох подушок і однієї ковдри. Можна ще відпускати вінки у воду, бити боксерську грушу, ганяти на картингах, стрибати з парашутом. Варіантів безліч – все покладається на збоченість фантазії і вміст гаманця.

Кулька в небі. Це була не моя ідея, хоча дарма я до неї не додумалася самостійно. Проста звичайна повітряна кулька чорного кольору. В небі. До неї я прив’язала записочку на кольоровому листочку (Господи, аби ніхто не прочитав!). Там своїм кривим почерком творчої людини я описала все, що і кого для мене ця кулька символізує. І вже лише роблячи ці маніпуляції – тримати кульку в руках, одночасно писати записку, намагатися прив’язати записку, – відчула наскільки все в нашому житті невагоме.

Я не втримала кермо, нехай зменшеної версії автівки, – врізалася в стовп. Не втримала чоловіка(ів) – і моє серце розбилося як холодний лід об асфальт. Не втримала слово, крик, себе… Я ледь втримувала неслухняну кульку в руці. Вона ж намагалася вирватися на волю. Туди, де немає намагань когось і щось втримати. Вона просто хотіла леліти. Я розкрила долоню – і вона таки полетіла.

Кулька в небі. Сльози на щоках. Емоція знайшла вихід, чи то політ. Кулька довго звивалася в небі. Так, ніби я її досі притягую до себе. Та все ж – нам не втримати нічого. Часом здається, що нас не тримає навіть цей Космос. Все – вільне, а тому має право летіти і вмирати десь на волі.