Про скелетів у валізах, злодіїв-грабіжників, які знищують археологічні пам’ятки і навіть не соромляться цим хизуватися, несподівані знахідки та унікальні підробки, що за тисячі років стали рідкісними експонатами «Новій Добі» розповів відомий черкаський історик-археолог Михайло Сиволап.
Археолог більшу частину свого життя проводить на розкопках. Ось і зараз вдалося поспілкуватися із Михайлом Павловичем лише по телефону, адже він якраз у чергових пошуках «таємниць минулого». Він зазначає, що за все його життя брав участь в організації та проведенні не менш як 25-ти експедицій. У ході археологічних розвідок виявив та поставив на державний облік близько 2 тисяч археологічних пам’яток, за його участі було науково досліджено 91 курган.
– Стати археологом важко, бути археологом ще важче, але надзвичайно цікаво та відповідально, – зізнається пан Михайло. – Адже ми працюємо для збагачення історичної пам’яті нашого народу, вартуємо її збереження, а це вже питання національної безпеки. Наприклад, у Британії, де більше 10-ти тисяч археологів – це переважно звична професія, хоча і там трохи складно. У нас на всю країну лише 150 професійних науковців-археологів. Археолог – це професія, яка є і покликанням. Процес наукового пізнання – важкий, але це моє життя. У моїй родині не було археологів. Хоча мій батько захоплювався історією. Саме його любов до цієї науки привела мене в археологію. Вже 37 років займаюся цією справою, і ні разу не пошкодував, що обрав цей фах. Для того, щоб ширше відкрити очі жителям та гостям Черкас на події давнини, познайомити з мовчазними, але високозначимими та переповненими цікавою інформацією археологічними знахідками, які є унікальними свідками давнини з території нашого краю, ми створили Черкаський міський археологічний музей Середньої Наддніпрянщини. Музей – це вершина археологічного наукового айсберга.
За словами Михайла Сиволапа, його команда має дві експедиції на рік. Наразі завершують другу. Далі будуть лише тимчасові розвідки – від одного дня до тижня. Один із важливих періодів для розвідок – це падіння рівня води на водосховищі.
– За нашими прорахунками у Кременчуцькому водосховищі затоплено близько 3 тисяч пам’яток археології. У 1986 році водосховище на 90 % спустили, ми знайшли тоді сотні затоплених і вже розмитих водою артефактів. Коли культурний шар розмитий – всі речі в ньому лежать на поверхні піску. Зараз, на жаль, із цим уже важче, бо на водосховище як на роботу ходять сотні «чорних» грабіжників, – говорить археолог. – Ми їх постійно зустрічаємо. Приїздимо, стоїть одна наша машина і штук п’ять їхніх. Вони встигають визбирати все найважливіше поперед нас. А нам допомагає лише те, що ми уже знаємо, де і що шукати. Вони визбирують лише «цяцьки» і метал, який можна продати. Історична інформація іх не цікавить, окремі знахідки вириваються з контексту та назавжди гинуть для України як безцінні свідки історії, як яскрава ілюстрація певного історичного періоду на певній території. Ми ж беремо все. Потім із тих же черепків роками складаємо окремі горщики. З металом важче, визбирують все. Останні 20 років в Україні панують «чорні грабіжники». Такий археолог-руйнівник просто виходить у поле і йому не треба ніяких дозволів, його ніхто не затримує. За останні 10 років я чув лише про два випадки, коли їх спіймали і судили. Черкащина надзвичайно багата на пам’ятки археології. Небагато з цих знахідок прямують в музеї, а в основному на «чорний ринок» і назавжди перестають бути доступним нашим людям, а пазл нашої історії залишається із болісними дірками-ампутаціями.
Базилозаври, неандертальці та скіфське золото… Експонати пливуть до рук!
Археологи як детективи досліджують історію кожного артефакту, роблять гіпотези і висновки щодо їхньої долі. Деякі знахідки просто «говорять самі за себе».
– Наприклад, накладка на половецький колчан із орнаментом із розкопок 1988 року половецького кургану. Половець загинув десь під Києвом, його тіло не змогли забрати. Коли вже відірвалися від погоні кілометрів на 20 від кордону Русі – зупинилися, поклали на землю колчан зі стрілами і луком, а за ним носили маленький півметровий курганчик. А ми через 800 з гаком років знайшли цей курганчик – уявляєте? На жаль, колчан був із берести, від неї залишився лише пил. А ось прикраси з нього збереглися, – розповідає пан Михайло. – Якось виявили дзвоник поважного монгольського вояка. Дзвоник був виготовлений аж у північно-східному Китаї. Він потрапив на наші землі з монгольським військом. І за два-три дні у 1269 році один із 13 дзвіночків, нашитих на мундир командира кінноти, зачепився за кущі і був загублений на 800 років у районі села Мельники Чорнобаївського району. Через два-три дні після того, як монгольский офіцер загубив той дзвінок, монголи взяли верх і спалили одне з найбільших міст Київської Русі – столицю Переяславського князівства.
Цікава історія одного з експонатів останньої вітрини (починається із 16 століття). У ній представлені козацька зброя, ужиткові речі того часу, та дуже рідкісна річ – козацький варган. Зараз такі музичні інструменти називають дримбою. Цей варган втратив зі своєю головою один із козаків 17 грудня 1637 року після битви під Кумейками, коли відступали на Черкаси. Поранених козаків польська погоня безжально рубала «у пень». І цей козак не встиг добігти лише метрів 200 до краю Мошногірського лісу та трагічно загинув.
Життя до появи людини та аж до сучасної епохи демонструє Черкаський міський археологічний музей Середньої Наддніпрянщини. Маленьке приміщення займає одну невелику кімнату, проте вміщує у себе 9 вітрин і один мінц-кабінет, де зберігають експонати різних історичних періодів. Працює там 6 співробітників, серед них 5 археологів. В основному вони і поповнюють колекцію музею. Часто експонати передають відвідувачі та колишні учні засновника музею – Михайла Сиволапа.
– Понад 250 осіб дарувальників у нашому музеї, ми їх усіх записуємо. Нещодавно студент, який працював у Китаї, привіз китайські монети і банкноти. А торік до нас зайшов чоловік із хлопчиком. І цей чоловік згадав один із експонатів, що здав ще у студентські роки 15 років тому. У нас дуже багато експонатів, які ви більше ніде в області не побачите, більш того – ніде в Україні, – говорить пан Михайло. – Я був на розкопках у Румунії (сам не копав, там інші копають), брав участь у міжнародних археологічних конференціях за кордоном, ходив у зарубіжні археологічні та нумізматичні музеї… У наших умовах поки що важко цей корисний досвід застосувати, але дещо все ж таки я використав. Ось, наприклад, у нашому музеї є невеличкий мінц-кабінет. Тобто, історія України в монетах і банкнотах від найдавніших часів до 20 століття.
У цілому в експозиції виставлено більше 1 000 експонатів, а у фондах описуються, обліковуються та чекають експонування понад 50 тисяч артефактів різних епох. Кожного року надходять ще кілька тисяч нових, багато з них – рідкісні.
– У скіфському відділі є унікальна річ – бронзова сітула кавказького типу, привезена першими скіфами. Вони торгували на Близькому Сході. Це нам подарували. Таких речей в Україні налічують менше десяти. Ми розкопували й підробки. Наприклад, виконані ще в ті часи, підробки давньоримських і середньовічних монет, навіть сучасні підробки. Вони також потрапляють в експонати. Ці артефакти нічим не гірші, навіть цікавіші, бо вони рідкісніші. Наприклад, у Радянські часи, люди, щоб дзвонити за дві копійки з автомата виготовляли з латуні такого ж розміру кільця – так економили, – зазначає Михайло Павлович. – До речі, багато експонатів Черкаського обласного краєзнавчого музею саме з моїх розкопок. Наприклад, кам’яні вироби, виготовлені руками неандертальців більш як 100 тис. років тому та коштовна скіфська прикраса із зображенням грифонів – міфічних птахо-звірів, які за скіфською легендою повинні розтерзати кожного, хто доторкнеться до скарбів підкурганного поховання. Це було перше надходження археологічного золота до Черкаського обласного краєзнавчого музею за часи незалежності України. Звичайно, якби вже працював наш музей, його б виставили в нас. Тепер треба шукати ще, а це не так легко: і складно, і недешево. До того ж, гарантії немає, це як лотерея. Більшість скіфських багатих курганів пограбовані ще в давнину. Проте тайники уціліли. Але треба остерігатися здійснення скіфського прокляття. Звичайно, археологи-науковці не вірять у містику. Хоча… Ні, краще нехай скіфське прокляття спливає лише у історичних блокбастерах.
До речі, якщо, ви мрієте стати кіносценаристом-мільйонером, пан Михайло розповість вам захоплюючих сюжетів на кілька фільмів та серіалів, де ви зможете показати, що витворяли у наших краях давні родичі впродовж тисячоліть.
Особливою гордістю музею є палеонтологічна частина (від 300 млн років тому). Там можна побачити скам’янілу деревину, яка була живою і росла ще в епоху динозаврів, скам’янілі рештки морських організмів, які жили на території Черкащини, коли вона ще була зайнята морем більш як 10 млн років тому. Ви дізнаєтесь, де в наших краях падали крупні астероїди і де за теорією ймовірності вони тепер точно не впадуть. Є в колекції і бризки від вибуху астероїда, який впав на межі Черкаської і Кіровоградської областей та знищив місцевих, тоді переважно морських динозаврів. Дійсно унікальним експонатом є хребет гігантського хижого кита – базилозавра, який мав довжину більш як 20 метрів та важив, як два танки. Такого експонату не мають навіть музеї Києва.
Скелети під ліжком
Зазвичай археологи всі свої знахідки передають у державні сховища. Ніхто колекцій під ліжком не тримає. Хоча, наприклад, тривалий час Черкаський обласний краєзнавчий музей не приймав скелети з розкопок древніх поховань. То Михайло Сиволап удома на балконі, під ліжком у тещі зберігав у ящиках до 300 скелетів.
– Із часом я більшість з них передав в Інститут археології. У Києві в Інституті археології – одне з найбільших палеоантропологічних зібрань світу – понад 10 скелетів всіх епох починаючи з неандертальців, це унікальне сховище, – каже пан Михайло. – Моїх скелетів переселяли, частина загинула, в тому числі й моїх штук 70. Інститут археології знаходився на території монастиря. Тому, потім монахи їх просто поховали у загальній ямі за православним обрядом. Ще штук 20 лежить у фондах нашого музею. Скоро можна буде замовити генетичну експертизу та дізнатися, чи не лежить серед антропологічних знахідок голова чи рука Вашого безпосереднього предка. А за черепом і точний портрет можна відновити. Допоки я не мав можливості передати скелети, вони років 10 лежали у мене вдома та в тещі в сараї. Пам’ятаю, як літаком возив їх у Київ. Мені не повірили, що везу скелети, поки їх не показав працівниці аеропорту, яка з жахом відсахнулася. «Чого ж ви не попередили?» А я ж попереджав.
