Без сумніву, асоціації з поняттям «море» у кожного свої. Для когось – це відпочинок, для когось – романтика, сонце чи пляж. Для мене ж це величезне громаддя солоної безкінечно рухливої води є втіленням… спокою, безпеки і стабільності.
Вперше довелося побачити море років.., як каже мама, у чотири. Завдяки невгамовності її брата Колі-Великого (бо був ще й Коля-Маленький) шестеро дорослих і шестеро дітей щороку двома легковушками відправлялися з Полтавщини на підкорення Кримських степів. Підкорювалося по-всякому, бо із всіх відомих людству на той час зручностей були лише автомобілі «Москвич» і «Жигуль», причіп «Бджілка» та два намети. Не знаю, як їм, дорослим, а нам, шістьом, як тепер кажуть, кузенам, було весело і цікаво так, що аж-аж-аж. Цікаво їхати безкінечними дорогами, цікаво зариватися в морський пісок, цікаво днями не вилазити з води, стрибати на хвилі і під них, тікати від медуз, годувати чайок, спостерігати у батьківський бінокль за дельфінами, їсти незвичний виноград і отакеееенні кавуняки, засинати під гуркіт хвиль і шелест вітру об брезентовий дах намета, збирати мушлі і крабів, та ще багато-багато чого…
Друга моя зустріч із морем відбулася вже пізніше. Класі у другому. Це було вже зовсім інше море. Холодне, сердите, могутнє і… цивілізоване. Бо було це вже поблизу Ялти. В голові крутиться назва Симеїз. Нехо гуглить, що воно таке, але хто в темі, той знає… Бо я, кажу чесно, вже забув. Пам’ятаю тільки, що жили у величезному санаторії, де була окрема кімната для мами і дитини. А ще було дуууууже вітряно, дуже грозовито і надзвичайно холодно, особливо вночі. Ага, холодно, ага, в Криму. Як виявилося, там теж бувають зими. А діло було саме в січні, бо тільки на цей місяць звичайному воділі з Хімволокна можна було «вибити» путівку. Отоді довелося зрозуміти, чому наше море зветься Чорне. Бо справді чорне. Як смола. А ще могутнє, невпокорене, здатне піднімати велетенські хвилі, рвати металеві балки пристані, викидати не берег велетенські каменюки і перемелювати в щебінь хвилерізи.
І ось нарешті настав час сакральної третьої зустрічі. Як не складно передбачити, море знову змінилося. Воно стало жорсткішим, практичнішим і… меркантильнішим. Вперше для того, щоб нам зустрітися, довелося заплатити свої власні гроші. Довелося думати, де спатиму я і моя родина, що ми будемо їсти, як виходити з положення, якщо раптом захворіє хтось із дітей, і ще безліч малих дрібних «якшо» і «що робити», про які знають лише ті, хто відповідає за життя і безпеку інших. Не дивно, що й саме море стало вже зовсім інше. Воно зменшилось, втратило ореол романтичності і незбагненності. Стало надто холодним, на його дні з’явилося надто багато гострих мушель, які можуть поранити ноги, берег сповнився набридливими людьми, а вода – жалючими медузами, бридким водоростями і підозрілими мікробами.
Ось такі три різні зустрічі і три різні погляди, суть яких змінювалася з віком і набутим досвідом. Єдине, що лишилося незмінним, – відчуття захвату від непомірного обширу нестримної стихії, яка ніколи не залишається в спокої і разом з тим ніколи не виходить з берегів, не має сталої форми і разом з тим не змінюється, нікому не загрожує, але й підкорити себе не дозволить. Бо в цьому полягає її справжня природа, а отже краса і сила. Цього мені завжди хотілося навчитися у водної стихії. І знаєте, інколи навіть починає здаватися, що таки чомусь і навчився…
