Любов Івченко і Галина Таран – сестри близнята. Їх із дитинства плутали батьки, не завжди розрізняли вчителі та навіть кохані отримували від них «на горіхи», коли не могли здогадатися, хто із дівчат є хто. Вони не бояться роботи, люблять дітей і рідний край, а вибір професії для них став очевидним: їхні батьки були педагогами. Мама Валентина Андріївна була вчителем математики і фізики, батько Дмитро Петрович – української мови і літератури. Дві сестри-близнючки успадкували любов до рідної мови і літератури від свого батька-вчителя і продовжили його професію.
– Ми до професії прийшли не випадково – росли в оточенні вчителів, і «ким бути?» нам ніби було визначено з
дитинства, – розповідає Любов Івченко, вчителька української мови і літератури Драбівського НВК «ЗОШ І−ІІІ ст. ім. С. В. Васильченка – гімназія». – Навчалися ми з сестрою в Черкаському державному педагогічному інституті на факультеті української філології. За призначенням повернулися в Драбівську школу вчителювати. Сестра вийшла заміж і переїхала в Чорнобаївський район, я зі своєю сім’єю лишилася. Із 1982 року я працюю в цьому ж навчальному закладі – викладаю українську мову та літературу. Протягом двадцяти років обіймала посаду заступника директора школи.
Кажуть, що досягнення учителя – це здобутки їхніх учнів. Чимало талановитих дітей розкрилися під керівництвом Любові Дмитрівни. Та її серце належить рідному краю – Драбівщині. І як тільки випала нагода щось зробити вагоме і пам’ятне, що стане у нагоді прийдешнім поколінням, Любов Івченко доклала стільки було зусиль.
– Доля мене звела з дуже цікавими педагогами – Валентиною Ступаченко та Володимиром Дзеґою (нині він голова райради). Якось разом ми вирішили упорядкувати літературу нашого рідного краю і під керівництвом Валентини Іванівни створили творчу групу. Мали знайомого оператора Віталія Олефіренка, тож узялися разом знімати «кіно» про рідний край, – розповідає пані Любов. – На основі краєзнавчого матеріалу відзняли ми два фільми про перебування Тараса Шевченка на Драбівщині, в селі Мойсівка. Назвали фільм «На перетині доріг» і присвятили 200-річчю від дня народження Кобзаря. Цей фільм, створений патріотами-аматорами, вияв любові до Драбівщини, пошани до літературно-мистецької спадщини, пов’язаної з нашим краєм.
Друга сестра-близнючка Галина Таран працює вчителькою української мови і літератури в Богодухівському НВК ЗОШ І−ІІІ ст. Чорнобаївського району.
– Ми з Любою дуже любимо читати з дитинства. Наші канікули і будь-які інші вихідні завжди проходили з книжкою. Це батьки прищепили нам любов до книжок, до читання, – пригадує Галина Дмитрівна. – Вони дарували нам багато книг. Ми їх досі зберігаємо як пам’ять. Своїм дітям-учням завжди кажу: ввечері немає нічого краще, ніж укутатися в плед, узяти книжку і ,читаючи, відчувати запах сторінок, – ділиться вона своїми уподобаннями. І тут же дає пораду: – Нехай на вашому столі завжди лежить книга. Рано чи пізно рука потягнеться до неї і ви поринете у чудовий світ.
– Щодо вибору професії – у нас з Любою не було вибору, – жартує пані Галина. – Професія вчителя – сімейна. Коли ми з сестрою ще були студентками, під час практики у школі викладач Ганна Романівна Передрій (вона була керівником нашої практики) ніби напророкувала нам подальшу долю, сказавши, що вчителі з нас будуть, тому що це у нас у крові. Нині для дітей книга на 100 сторінок – це: «О-о-о – багато!». А ми читали і 500 сторінок, і 800, – розповідає Галина Дмитрівна.
– Я зберігаю татові книжки, люблю їх перечитувати. Вони для мене як сімейна реліквія. Нехай їхня тематика не на часі, але для мене вони важливі й дорогі по-своєму. Кожна книжка як пам’ять, – зазначає педагог. – Приємно розгорнути книгу, а там – татові записи. Він любив робити помітки на сторінках, усілякі підкреслення, виокремлюючи головне для себе. Він завжди читав дуже вдумливо, аналізував, де який розділовий знак поставлений, – пригадує вона.
Із гордістю вчительки згадують своїх вихованців – призерів олімпіад, мовно-літературних конкурсів, науково-дослідницьких робіт МАН та особливо пишаються тими, хто пов’язав свій майбутній шлях із філологією, мистецтвознавством. Галина Дмитрівна зауважує: «І дітей любити треба, інакше нічого не буде. Недопустимо для вчителя не зважати на інтереси учнів, обманювати. Якщо свою роботу любиш, все вийде. Якщо сам цікавишся своїм предметом, то і вдень, і вночі міркуватимеш: як подати матеріал учням, аби їх захопити творчим процесом, щоб урок минав на одному подиху».
Обидві сестри-вчительки пригадали один і той самий смішний випадок із життя. Ще як тільки вступили вони на навчання в Черкаський державний педагогічний інститут, то у деканаті їх вирішили розділити у різні групи.
– Зважаючи, певне, на те, що ми схожі, як дві краплі води, викладачі вирішили перестрахуватися, розділивши нас, щоб ми їх не змогли ошукати, – припускає Любов Дмитрівна.
– Ми гірко плакали під деканатом, – розповідає Галина Дмитрівна, – тоді одна дівчина, яка потім стала нашою близькою подругою, запропонувала нам зробити обмін. Ми вмовили керівництво деканату піти нам на поступки, бо бути разом для нас життєво необхідно, і задоволені продовжували своє навчання разом, в одній групі. Звісно ж, були такі випадки протягом студентських років, коли доводилося трішки хитрувати, бувало, що й відповідали одна замість іншої.
Дві сестри – дві життєві долі…Та поєднали їх не лише родинні зв’язки, а й спільна вчительська справа, натхненна любов’ю до дітей, рідної мови і літератури. Тож і для двох сестер, що за своїм духом, призначенням – педагоги, стати Майстром своєї справи – життєва потреба.
