Мамині тато і мама

Мамині тато і мама

У мене ніколи не було «бабусі у селі». Я не знала смаку молока щойно від корови, запаху пирогів із печі, не прокидалася під крики червоногрудих півнів. Полоти бур’ян на городі, краю якого не видно, вибирати картоплю, годувати птаство – теж не про мене. Дитя асфальту, що тут скажеш. Слухаючи розповіді друзів після канікул про те, як рибалили з дідом на ставку, стрибали через ватру на Купала і пекли у згарищі горіхи, я трохи заздрила. Бабусі безстрашно відпускали їх гасати на вєліках до зчесаних колін, купатися у річці далеко від берега і пірнати з «тарзанки». Майже не бурчали за брудний одяг і невчасне «Додому!». Не хвилювалися про дитячу душевну травму, коли малі бачили, як рубали курей чи кололи кабана.

Моя бабуся Галина (БашкаГаля) і дідусь Сергій (Дє) мешкали у затишному будинку в місті. Із поличками-віконцями над міжкімнатними дверима. На тих поличках тулилися книжки. Часто навідувався погомоніти сусід, старенький одноокий Абрамович, а я його боялася. І не дивно… Веранда бабусі була обтягнута клейонкою «від вітру, щоб затишніше», тож із вікна було видно лише силуети. Надворі росла велика крислата абрикоса. Але її обриси через той поліетилен нагадували бабая. Найбабайнішого із усіх бабаїв! І коли я вередувала, не хотіла їсти (Боже, якою ж вредною була!), БашкаГаля говорила: «Диви, он Абрамович стоїть і слухає». Я ревла, розмазуючи сльози і суп по щоках. Пообіді ми мостилися спати. Вона розповідала мені казку про «Котика і Півника», і обов’язково мала співати і показувати як Котик грає на скрипочці. Концерт! Я слухала, колупала довгий ворс на килимі, що висів біля ліжка, але вперто не засинала. Збасовувала ковдру, зачіпала башкуГалю ногою і вже тоді вона стидила мене за те, що «мале, а вже б’є носаками». А Дє заступався за мене: «Галіна, не зімай її». Після тої війни, знесилені, провалювалися в сон усі. На тому ж таки ліжкові можна було стрибати до стелі, але поки не застукають і не нагримають «Не пили!».

Саме бабуся навчила читанню. Мені було 4, і я одразу зрозуміла що до чого. Окремі букви виструнчилися у слова. Більше того, я второпала як то воно – читати «очима», про себе. Робила це вправно і швидко, як на дитину.

Ще був яблуневий сад. І розкладушка. Масивна така, дерев’яна, із напнутим брезентом. Зверху встелялася старими пальтом і шубою. На ній вже старшою можна було зранку і до вечора читати книжки з тих-таки поличок-віконець. «Мандрівники» Трублаїні, «Том Сойєр» Твена, «Записки мисливця» Біанкі. Розкладушка зберігалась у «врем’янці». Там же ховався від спеки Дє, слухав бубоніння сесії по радіо. Але частіше він щось майстрував. Прилаштував мені гойдалку до сука. Найсмачнішим частуванням були його «драніки». Великими жилавими руками він натирав для цієї страви з піввідра картоплі. А коли зморений сідав перепочити, найкращою розвагою було бігати навкруги нього, доки не зловить і не залоскоче. До вереску, до нестями…

Вони вже не з нами. Але спогади про них, маминих тата і маму, живуть під скронями.

Реклама

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x