Я вдивлялася в небо. В його бездонну блакить, у пухнасті сиві хмари… Намагалася там вгледіти тебе. На мить мені навіть здалося, що ген, на горизонті, я бачу високу постать, схожу на тебе. Але ні…

Ти приходиш лише у снах. Ми стрибаємо з тобою по камінцях у струмку, гойдаємося на «кругових гойдалках» в зоопарку, зринаючи в блакить, підкидаємо в небо пожовкле кленове листя… Тоді, ти садиш мене на плечі, і я сиджу так високо, що аж можу торкнутися руками хмар!..

Тепер ти на небі, десь літаєш поміж хмар, цілуючи блакитну безодню замість мене, підморгуєш своїми блакитними очима холодній безодні космосу.

Я пам\’ятаю твій печальний і водночас блакитно-кришталевий погляд, коли я востаннє колола тобі знеболююче… Я тоді одразу зрозуміла – прощаєшся… Ти поклав свою худу, прозору руку мені в долоні лише на мить, щоб відвернутися і мовчати…

Тобі б сьогодні було б 81. Я люблю тебе, тато.