Коли життя вламується в душу сотнями уламків холодного сьогодні, я беру в руки шматочок вчора і починаю ним малювати.

Спочатку легкими напівдоторками штрихую загальний фон тієї сірої, але такої теплої осені.

Потім, злегка натискаючи на грифель пам’яті, викарбовую силуети подій, людей, ситуацій.

І вже тоді, коли постаті набувають чіткого оформлення, крізь них, неначе краплини чудотворної крові на іконі, проступає ледь вловимий контур твого імені.

Спочатку його просто не видно.

Потім з’являється аромат твоїх парфумів. Такий невловимий, але неймовірно сильний і неповторний. Його не можна сплутати ні з чим. Його більше ніколи не було в моєму житті. І не буде. Бо пахне він юністю і довірою.

І ось нарешті приходить колір. Кольори всіх твоїх суконь зливаються в єдиний і назовні виринає лише та, в якій ти була одягнена в той вечір. Наш. Останній. Той, який тепер лишився лише моїм…