Вдихати солоний запах прозорої ультрамаринової води. Гладити каміння, поросле оксамитовими водоростями. Занурюватися гарячим тілом у піняві гребені. Кожною мікроточкою п\’яток і пальців ніг відчувати пісок і перетерті стихією черепашки. Вдивлятися у горизонт, у небесну височінь, рахувати чайок і слухати їхні крики. Злякатися великої синьої медузи і чимдуж гребти до берега. Будувати височенний замок із піску. І вежі. І тунель з водою. Сміятися, мов дитина. Знову стрімголов кинутися в обійми хвиль. Пірнати аж до дна, доки вода не піде носом, а шкіра на пальцях рук зморщиться…

Цієї ночі наснилося моє кольорове «на морі». Його запахи і звуки, поцілунки під літньою грозовою зливою і мандри до дикої природи. Табуни диких коней із лошатами, олені на водопої, дикі птахи на тлі заходу сонця. Аромати степового різнотрав\’я. Ніч, безсонна ніч із червоним місяцем і величезними зорями, які немов скапують у море. Самотній маяк із білої цегли. Довгий пустий пляж, темна, але так само тепла і манлива вода. Далекі вогні невидимих кораблів. Гарячі вірменські лаваші, сулугуні на вогнищі, запечена риба, копчений кальмар. Медова пахлава і лукум. Виноград і кавуни, сік яких тече по ліктях і животі аж до білизни. П\’янке терпке вино.

Тоді, там, запам\’ятовувала усе. Торкалася, дивилася, вдихала і вслухалася, залишала відмітки на серці. Знала, що у білохолодну зиму захочеться дістати ці спогади. Відчути подих легкого гарячого вітерцю.
Наснити собі своє «на морі».