Пам’ятаєте, як раніше бабусі наші казали: «Та що ви думаєте, народжувати, не народжувати дитину? Навіть у війну жінки народжували! І нічого, ростили». Тоді здавалося, як же то можна у війну вагітніти і народжувати? А що потім з дитиною робити якщо небезпека, якщо обстріли, якщо немає впевненості не те що в завтрашньому дні, а й в наступній хвилині? Але подивіться навколо сьогодні, коли Україна в стані глибокої економічної кризи, в стані неоголошеної війни – невже стало менше вагітних? Більше цього, в зоні антитерористичної операції, на вулицях так само, як і в мирний час зустрічаються майбутні матусі і жіночки з немовлятами. Що це? Відсутність здорового глузду? Чи може втрата інстинкту самозбереження? Думаю, це переоцінка цінностей. Якщо все навколо стабільно добре, жінка думає наперед за які гроші вона буде водити майбутню дитину на гуртки і навчати в університеті, натомість коли все погано, думається, що жити треба тут і зараз, і кохати треба тут і зараз, і про контрацепцію якось забувається, тому що тут і зараз може зникнути. Тож тут і зараз – найцінніше в житті, воно і є саме життя.
Якось я спілкувалася з молодою матусею, що сиділа на лавочці в сквері. Поряд стояв рожевий дитячий візочок, а трохи далі бігали один за одним два малюки. Вона розповідала, яка щаслива, що народила третю дитину, хоча раніше навіть не уявляла, що наважиться на це. Нічого особливого, крім того, що це відбувалося в містечку, розташованому в зоні антитерористичної операції, а завагітніла ця жіночка якраз тоді, коли воно було окуповане сепаратистами і на вулицях раз по раз чулися постріли. Ось таке непросте щастя…
З іншого боку, у світі є таке поняття children of war – діти війни. Так от ці діти особливі. У них на підсвідомому рівні на все життя закарбовані війна, біль і боротьба за виживання. А скільки є малюків, що стають сиротами в результаті бойових дій. Як-то їм буде в майбутньому? З цього приводу згадалися розповіді моєї бабусі про Другу світову. Тоді, коли німці тікали з нашого міста, вони ходили по дворах, забирали домашню птицю і худобу, а людей розстрілювали.
– Пам’ятаю, як стоїмо ми малі на подвір’ї, – розповідала бабуся, якій тоді було 6 рочків. – А в сусідньому дворі почулися постріли і сусід впав. А потім німці до нас прийшли. Наказали мамі з нами вийти. Вона вийшла і всіх нас, дітей, перед собою поставила. Чому так зробила? Казала, щоб ми сиротами не залишилися. А німець дивився в приціл і сміявся. Врятував нас випадок, саме в цей час в Черкаси зайшли наші. А німці курей постріляли, у мішки собі поскидали, сіли в мотоцикли і поїхали геть.
Одразу поясню, що жінка дітьми не прикривалася, вони ледь сягали їй пояса. Тож, як воно стояти перед дулом автомата? Як воно відчувати, що зараз може не стати твоїх дітей? Як жити з цими спогадами все життя? Не дай Боже дізнатися…
А ще бабуся казала, що на кожне покоління випадає своя війна, своє випробування. І дійсно, якщо проаналізувати історію, так і є. Але ще кілька років тому, здавалося, що територіальні війни в далекому минулому, і випробуванням для нашого покоління в нашій країні може стати хіба-що економічна криза, до якої ми вже якось встигли адаптуватися. Але ж ні, бабуся таки мала рацію. Випала війна і на наше покоління, і на покоління наших дітей. Але не зважаючи на це, ми маємо жити і радіти кожному дню, кожній хвилині, і переоцінити нарешті цінності.
