Народне мистецтво Черкащини – це не лише складова частина національної культури України, це коштовний спадок наших пращурів, душа рідного краю. З давніх-давен славилися майстри і майстрині Наддніпрянщини. Вони займалися гончарством і різьбою по дереву, ткали і вишивали, розмальовували посуд і стіни в оселях, розписували писанки і крутили з клаптиків тканини ляльки-мотанки. Весь цей скарб ретельно вивчають, примножують і несуть людям сучасні народні майстри.
Ольга Михайлівна МАРТИНОВА – заслужений майстер народної творчості України, голова Черкаського осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України, неодноразовий лауреат міжнародних та національних конкурсів народного мистецтва, майстер народної вишивки та писанкарства. Про неї кажуть: унікальна людина, адже в її особі поєдналися непересічний талант організатора і творча іскра митця. ЇЇ писанки, рушники та вишиванки знані як в Україні, так і за її межами. Чимало робіт майстрині зберігаються в Черкаському, Тернопільському та Коломийському краєзнавчому музеях, а також у численних приватних колекціях України, США, Австралії, Польщі, Італії, Франції.
Близько 30-ти років Ольга Мартинова присвятила викладацькій діяльності. Спочатку працювала в Черкаському вищому художньо-технічному коледжі №20, потім – на кафедрі дизайну Черкаського державного технологічного університету.
2009 року Ольга Мартинова очолила Черкаський обласний осередок Національної спілки майстрів народного мистецтва України. «Зроблено немало, – розповідає Ольга Михайлівна. – Влітку було відкрито галерею народного мистецтва. Ми хочемо, аби в цій галереї завжди були відкритті двері, щоб приходили люди спілкувалися з майстрами, радилися, приносили свої готові витвори». Зараз у Черкаській галереї народного мистецтва триває виставка народних майстрів Черкащини. «Тішить, що вона різноманітна, – посміхається Ольга Михайлівна. – Тут є все: і вишиті рушники, і кераміка, і витинанки, і ляльки-мотанки…» Аби відроджувати народні ремесла, в галереї розпочато серію майстер-класів від майстрів Черкащини. За словами Ольги Мартинової, навчання планується проводити згідно циклу народних свят. «Зараз готуємося до Різдва, – розповідає голова спілки, – будемо робити янголів, різдвяних павуків і новорічні листівки. Потім готуватимемося до Великодня: розписуватимемо писанки, вишиватимемо рушнички на великодні кошики». Творчі майстер-класи – це ще й спосіб залучення благодійників до справи розвитку народного мистецтва. «Ми не плануємо багатіти, – пояснює Ольга Мартинова, – гроші потрібні, щоб не зачинити двері галереї. Сьогодні жертвують більше ті, хто не мають, ніж ті, що мають. Це дуже прикро». Взагалі з обласного бюджету вже два роки поспіль кошти на розвиток народного мистецтва не виділяються. «Але минулого року склалося так, що я ще була депутатом обласної ради, – додає Ольга Михайлівна, – і кошти, які було виділено кожному депутату на підтримку виборців (68 000 грн), я використала для ремонту приміщення галереї. Щоправда, місто готове нам допомагати, але ж ми є обласною організацією».
Аби якось зрушити питання фінансування, голова спілки народного мистецтва мріє організувати школу майстрів. «Ці школи фінансуються державою для відродження ремесел, – пояснює вона. – На Черкащині є види мистецтва, яких ніде більше немає. Це «вишивка» довбанка, аплікативний ахматівський рушник, громівська іграшка. Нам би дуже хотілося це все відродити. Будемо пробувати. Хто стукає, тому відчиняють».
Катерина Валентинівна МИРОНЮК – учитель обслуговуючої праці та декоративно-прикладного мистецтва Черкаської спеціалізованої школи №20 і Черкаської загальноосвітньої школи №12, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Творчістю майстриня займається з дитинства. «Я ходила на гурток м’якої іграшки, потім – на гурток крою і шиття, – розповідає Катерина Миронюк. – А ще бабуся моя вишивала гладдю. У неї в хаті все вишите: рушники, подушки, підзори… Така краса! І казала ще: «Вишивати – це ж так просто». Від неї – любов до вишивки». З часом майстриня отримала педагогічну освіту, тож сьогодні з задоволенням ділилася своїм захопленням з дітками. Вона працює натхненно і завзято, даючи на уроках не тільки ази обслуговуючої праці, а й прививаючи любов до народного мистецтва. «В 12-ій школі є етнографічний музей, – розповідає Катерина Валентинівна. – Тож коли ми з дітьми беремося до роботи, надихаємося витворами, що є в музеї. Цікаво, що поряд із старовинними рушниками, яким понад сто років, зараз там виставлені й сучасні дитячі. І повірте, що вони зроблені на такому високому рівні, що я просто захоплююся».
Катерина Миронюк натхненно розповідає про досягнення своїх вихованців: «Коли в програмі з’явилося бісероплетіння, мої дівчатка-шостикласниці поплели собі справжнісінькі українські ґердани. Я насолоджуюся роботою з дітьми. Я вчу їх, вони вчать мене. Це класно, коли бачиш результат своєї роботи».
З радістю Катерина Валентинівна взялася і за проведення майстер-класів у галереї. За її словами, важливо, щоб робота була до душі: «Зробив – і відчув, як воно гарно, коли щось робиш власними руками. Я намагаюся проводити майстер-класи, використовуючи природні матеріали. Це невичерпне джерело натхнення. Наприклад, янгол з кукурудзиння – це ж шедевр народної скульптурної творчості. Все просто і досконало водночас. А для дітей така робота розвиває дрібну моторику рук, уяву і почуття прекрасного».
Як народний майстер Катерина Миронюк займається вишивкою, виготовленням традиційних і сучасних аксесуарів до одягу, захоплюється роботою з природними матеріалами. «Люблю створювати таке, – пояснює майстриня, – щоб носити щоденно, аби підкреслити свою індивідуальність».
Наталія Олексіївна КРАМНА-ТАРАН – художник з вишивки Черкаської швейної фабрики ім. Лесі Українки. Наталія Крамна-Таран вишивкою займається з дитинства. «Я рукодільниця в четвертому поколінні, – хвалиться майстриня. – До моєї прабабусі на шиття-вишивку люди займали чергу за місяць. І дідусь був знаним майстром. Немає такої роботи в хаті, яку він би не міг зробити. А мені любов до рукоділля привила мама. Ще коли я ходила в садочок, вона навчила мене плести гачком». Тож і не дивно, що майбутня майстриня освіту пішла здобувати в вище професійно-художнє училище №20. Саме там вона познайомилася з народною вишивкою і закохалася в неї. Натхненно вишивала і досліджувала історію старовинних орнаментів, опановувала народні техніки й вивчала їхнє походження та значення. Отже, пізніше отримала й вищу історичну освіту в Черкаському національному університеті. «Навчаючись, в усіх своїх роботах я досліджувала культуру України», – розповідає Наталія Олексіївна.
Сьогодні майстриня створює народне вбрання, рушники та предмети інтер’єру з народною вишивкою на Черкаській швейній фабриці імені Лесі Українки. Та для народний майстрів немає поняття «нормований робочий день». Наталія Крамна-Таран малює і вишиває завжди. «Буває серед ночі насниться цікавий орнамент, – розповідає вона. – Встану, замалюю. А вдень уже опрацьовую, аби втілити в життя». Дуже велике значення, на думку Наталії Олексіївни, має спілкування з однодумцями. Саме це вона знаходить у спілці народного мистецтва. «Тут завжди можна отримати пораду і підтримку, – розповідає майстриня. – Тут цінується справжнє народне мистецтво на відміну від дешевого ширпотребу, який заполонив сучасний ринок. А виживати майстрам зараз нелегко. У мене зарплата на фабриці 1 700 гривень. Звичайно, я ще вдома вишиваю. Дехто дивується, чому ручна вишивка дорого коштує. Дійсно, справжня вишита сорочка – задоволення не з дешевих. Рахуйте: льняна тканина – 280 гривень за метр, нитки – 9 гривень за моток. Близько 500 гривень тільки матеріали коштують, а ще роботи півмісяця, а то й місяць. От і виходить сорочка близько 3 000. Хустка, відповідно, коштуватиме 800 – 1 500 гривень. Але оплата роботи майстра виходить зовсім невелика».
У березні наступного року Наталія Крамна-Таран планує персональну виставку головних уборів, а зараз готується до різдвяного майстер-класу. «Будемо вишивати новорічну листівку, – розповідає майстриня. – Маю надію, що дітям і дорослим сподобається».
Галина Володимирівна ТИМОШЕНКО – керівник зразкової студії декоративно-прикладного мистецтва «Сходинки» Черкаського багатопрофільного молодіжного центру, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Майстриня займається, зокрема, керамікою близько 10-ти років. Та, за її словами, якби хтось сказав у дитинстві, що вона буде малювати, ліпити з глини, а потім ще й навчати цьому дітей, то ніколи б цьому не повірила. «Все відбулося випадково, – розповідає Галина Тимошенко. – Я тоді отримувала вищу юридичну освіту в Східноєвропейському університеті. Сталося так, що якось привела свою старшу доньку на гурток кераміки. І коли сама взяла до рук шматок глини, перевернувся світ. Я зрозуміла, що не зможу сидіти в офісі й вивчати закони. Я мушу місити глину. Більше нічого не хочу».
З того часу все в житті молодої жінки змінилося. Для того, аби займатися улюбленою справою, Галина отримала ще одну вищу освіту в Черкаському національному університеті. А потім влаштувалася на роботу в студію декоративно-прикладного мистецтва і почала навчати улюбленій справі дітей. «Я дуже вдячна своїй родині, яка мене підтримала, – згадує Галина Володимирівна. – Вдячна чоловікові, який тоді поїхав зі мною і накопав для мене глини. А ще завдяки чоловікові в мене з’явилася перша маленька пічка для випалювання. Вдячна й батькам, що не сказали тоді: «Галю, що ти собі думаєш?» На той час для мене це було дуже важливо».
Сьогодні Галина Тимошенко народним мистецтвом живе. Вона з задоволенням поглиблює свої знання в обраній галузі й усьому, що знає, навчає вихованців студії декоративно-прикладного мистецтва. «Для дітей дуже важливо, щоби вони розвивали свої здібності, – пояснює Галина Володимирівна. – Дуже здорово, коли дитина може виготовляти щось гарне власноруч. Це енергетика добра». До того ж майстриня проводить майстер-класи з виготовлення керамічних виробів, традиційної ляльки-мотанки, витинанок та розпису писанок. «Дуже багато робимо й дитячих виставок, де виставляють роботи мої учні, – розповідає Галина Тимошенко. – І в Черкаському художньому музеї, і в обласному краєзнавчому». Родина майстрині теж живе творчим життям. «Усі монтування експозицій, всі оформлення – це робота мого чоловіка, – розповідає Галина Володимирівна. – Старша донька любить витинати, зараз її роботи представлені на виставці в Черкаській галереї. До народної творчості вона прикипіла душею. Тож цього року вступила до Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша. Молодша донька співає і танцює, щодо прикладного мистецтва – ще визначається».
Наталія Миколаївна КУЗЬМЕНКО – член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, майстер витинанки та автентичної народної ляльки. Твори майстрині є експонатами багатьох регіональних та всеукраїнських виставок декоративно-прикладного мистецтва, також чимала кількість зберігається у фондах Черкаського художнього та краєзнавчого музеїв, у зібраннях Міністерства Культури України та приватних колекціях. Цікаво, що Наталія Кузьменко не тільки майстер, а й бард, вона є переможницею кількох обласних фестивалів авторської пісні «Срібні струни». Та чи могло скластися інакше, розмірковує жінка, навряд. «Я з родини художників-письменників, – пояснює вона. – Мама шила, вишивала, малювала, писала. Я росла під мольбертом. І це було цікаво. Я бачила, як із нічого створюються картини і пишуться вірші. Тут мама біля плити, а тут – біля мольберту. Це контраст, чарівництво. Я жила в цьому всьому, тож, ясна річ, не могла цим не захворіти». Потім було навчання в Канівському культурно-освітньому технікумі.
Народною лялькою пані Наталія захопилася близько 20-ти років тому, коли мама дала їй прочитати статтю Олександра Найдина. «Лялька вразила мою душу, – розповідає майстриня. – Яка ж це складна штука. Існують певні правила її створення, канони. Якщо лялька робилася як оберіг, недопустимо додавання чогось свого, змішання з іншими культурами. У двох словах і не скажеш наскільки це все серйозно. Адже ляльку наші пращури робили переважно на щасливе життя, але й могли зробити й на хворобу, навіть на смерть». У своїх роботах Наталія Кузьменко використовує виключно натуральні матеріали, домоткані тканини, навіть намистинки виліплює з глини і випалює сама. «На замовлення роблю ляльки на свята, на дні народження, весілля, – посміхається майстриня. – Вкладаю радість, символи продовження життя, жіночі символи, адже в мене самої є двоє діток і двоє онуків».
Щодо відкриття галереї в Черкасах, майстриня тішиться: «У нас з’явилася своя хата, тут можна зустрітися і поспілкуватися. Будемо радувати черкащан». А щодо виживання митців у сучасному ринковому середовищі, зауважує: «Наші майстри працюють і для душі, і на хліб. Створюється багато сувенірної продукції. Але вишукану, високодуховну річ може зробити тільки той майстер, який не думає про гроші, натомість опікується відродженням нашого коріння, переймається духовної складовою і не може не творити. Я творю те, що мені цікаво. Купляється – це прекрасно, але якщо працювати лише на сувенірну продукцію, відбувається нівелювання майстра».
Для різдвяного майстер-класу Наталія Кузьменко обрала створення балерини з серветок. «Це буде таке поєднання Україна-Європа, – пояснює майстриня. – Взагалі на майстер-класи зазвичай приходять і діти, і студенти, і бабці з онуками. Це такий потрібний контакт поколінь, якого зараз немає. Люди радіють і цінують те, що роблять власними руками. Діти дослухаються до порад і створюють своє нове. Хай вони не стануть художниками, але будуть добрими, щирими людьми».
Сергій Андрійович РАДЬКО – член спілки народних майстрів України, заслужений майстер народної творчості, гончар-художник із с. Межиріч Канівського району. Він займається живописом і скульптурою, але найбільше захоплення майстра – робота з гончарним колом. Удома в Сергія Радька є власна майстерня та гончарне горно, де він сповна проявляє свою фантазію. Отже, мав у творчому доробку безліч власних витворів із кераміки, серед яких – навіть монументальні скульптури заввишки 3-5 метрів, які нині зберігаються в музеї гончарства в Опішному. Сергій Андрійович провів близько десяти персональних виставок у Каневі, Черкасах, Полтаві, Львові та Києві.
«Глина, гончарне коло та піч для мене – це поклик долі», – розповідає Сергій Радько. Майстра вабило до гончарства ще з дитинства, адже виріс він серед дніпровських круч, які, за його словами, мов суцільний «глиняний пиріг». Навчався в Республіканській художній середній школі ім. Т.Г. Шевченка у Києві та Львівській академії мистецтв. Працював викладачем гончарства в Канівському училищі культури та мистецтв. «Учився сам і учив дітей, – згадує Сергій Андрійович. – У Каневі переймав досвід місцевих гончарів. Сьогодні ж хочеться популяризувати свою справу, тож принагідно беру участь у навчаннях літньої академії гончарства, що проводяться в Опішній. Протягом місяця вчу бажаючих азам та філософії гончарства».
Нещодавно в селі Межиріч було організовано туристичний маршрут, пов\’язаний із стоянкою первісних мисливців на мамонтів. Тож Сергій Радько тут працює в команді екскурсоводів, розповідає про ремесло, дає перші уроки ліпки. Пояснює: «Як працівник культури відчуваю, що мушу докладати зусиль до цієї справи. І самому цікаво».
Шкода, що поки немає змоги черкаським дітям отримати уроки Сергія Радька. «Можливо, колись, – посміхається майстер. – У нас активний осередок народних майстрів, тож із часом усе організується. Адже гончарство приваблює все більше шанувальників. Чому? Тому що це не просто ремесло, це філософія, поезія…»
Ось такі вони – майстри народного мистецтва Черкащини: натхненні та завзяті ентузіасти, котрі несуть сучасникам не тільки культуру української нації, а й часточку своєї душі. Наш край має знати їх і пишатися ними. Тож чекайте нових публікацій. А для цього, шановні народні майстри, надсилайте інформацію про себе та своїх однодумців на адресу редакції.
Юлія Вовкодав
