Нинішня біла пора тішить своїх шанувальників. Метеорологи свідчать, що стільки снігу тут не було вже добрих три десятиліття. Тому маємо несподівану альтернативу зимовому відпочинку у Карпатах, бо є у нас і ліси, і гори, а туристичні принади та історичні місця – вони ж всесезонні, і їх на Черкащині чи не найбільше. Щоправда, маємо клопіт зі сполученням, позаяк наші зимові дороги нічим не поступаються тому-таки карпатському бездоріжжю. Однак коли то шляховий екстрим зупиняв туриста? Тож – куди варто вирушити, допоки ця особлива зима ще не скінчилася?

Соснівка
Якщо ви житель обласного центру і перспектива вирушати далеченько вас не тішить, то звісно – сюди, на міську околицю. У сосновому лісі самою природою створені прекрасні умови для кількакілометрових лижних переходів, а ближче до Дахнівки є цілком підходящі місця для спуску хоч на лижах, хоч санками. Власне, із санчатами навіть краще навідатися до парку «Сосновий бір», та й кілька черкаських узвозів у районі «Казбету» згодяться для улюбленої зимової розваги малечі. Ви давно не малеча, і навіть ваші діти теж? Нічого страшного, днями довелося бачити «зрілу» компанію дядь і тьоть, які на спуску Франка стрімко ковзали «на кульках». Беріть приклад, допоки є можливість!

Мошногори
Це вже справді – «майже Карпати», і туди точно не слід вирушати без великого термоса, купи бутербродів, гарантовано сухих сірників і навіть надійного ліхтарика: у лісі сутеніє швидко. Сніг глибокий, стежок немає…
Між іншим, наше Мошногір’я – то величний кряж, створений льодовиком понад 100 тисяч років тому. Це справжня гірська країна, що височіє над довкіллям довгими кілометрами приблизно на 150 метрів над рівнем моря. Пасма унікальні, вони – одні з небагатьох у цілому світі, де молодші геологічні шари лежать під старішими. То льодовик-«бульдозер» так постарався. Будете не самі – розкажіть супутнику пару легенд.
Перша. У лісі, де з болота звивається Ірдинка, при старій дорозі височіє дивне дерево. Назвемо його вільходубом. Тобто дерева два, але вони так взаємовтиснулися, що на вигляд – як одне. Так от, давно переповідали, що то Іванко та Любка, які втечею від пана рятували своє кохання. «Бачать вони – не відбитися від гайдуків. Кинулися один до одного, обнялися востаннє. І не стало раптом ні псів, ні панських переслідувачів. А там, де стояли Іванко та Любка, умить піднялося дерево Вірності». Якось так. Серед молодят це дерево культове, хоча жодна пара ще не вирушала до нього зимою: підв’язувати на морозі панчоху нареченої на гілку – це вже занадто.
Легенда друга. На одній із верхніх алей старого Воронцовського парку, які все ще трохи впізнавані, ви побачите кам’яний обеліск. Його звели 1833 року на тому місці, де дочка Воронцова Софія зірвалася в урвище під час кінної прогулянки. І коли ви опинитеся на Софієвій горі біля пам’ятника, теж побачите стрічки на деревах. Це вже заповітні бажання мандрівників, напевне потім здійснені юною вершницею. Кажуть, коли прислухатися, в гущавині лісу можна почути дитячий голос і хрускіт гілок під конем. Лячно? А як ви хотіли в горах?

Водяники
Ще одні «Карпати» – відомий гірськолижний курорт на Звенигородщині. Це вже класика активного зимового відпочинку. Траси для швидкісного спуску з підйомниками, трампліни, хафпайп, готелі, боулінг, ресторан, SPA. Єдиному в Центральній Україні такому – рівно 10 років, його відкрили 2 січня 2009-го, і тоді закрався сумнів: а чи приживеться новація? Як бачимо – все нормально, час підтвердив. Утім, про цю нетипову місцину слід би окремо. Просто знайте: є на Черкащині справді унікальна зимова локація, гірськолижний курорт.

Холодний Яр
Він манить будь-якої пори. Наразі історичний аспект залишимо осторонь, натомість спробувавши з’ясувати (настільки це можливо), чому ж ця земля така дивовижна?
Таємниця чигиринської низини схована у її «підошві». Теперішні краєвиди – це, умовно кажучи, «кадр» тривалістю в одну секунду. Кілька ж попередніх годин – це «кіно» про височезні гори, які виникли тут – нереально навіть уявити – близько двох мільярдів років тому та височіли до умовної позначки на хронологічній стрічці «60 мільйонів років до нашої ери».
Потім трапилася велика космічна халепа, яка для нас із вами обернулася неоціненним благом. Уникаючи наукової термінології, скажемо просто: туди, де сьогодні Холодний Яр, врізався астероїд діаметром під три кілометри. Температура зони зіткнення нагрілася до 2,5 тисячі градусів за Цельсієм, вулканічні гори потрощило, а ту саму «підошву» – тектонічні плити, тоді ще надто крихкі, – склало так, ніби у вафельні коржі влучила велика сталева куля. Більш-менш подібним до сучасного рельєф місцини став лише близько 13 тисяч років тому, і це – ніщо у порівнянні з попередніми десятками мільйонів років.
Але під землею… Там і зараз усе – як тоді. Через уламки «коржів» із кілометрових глибин рветься назовні невичерпна енергія центру Землі, й оскільки космічний гість залишив їй чимало шпарин, ці потоки сягають поверхні майже без перешкод. На місці розломів, нагорі, кояться дивовижні речі: «дуріють» компаси та радіоприлади, скаче температура повітря, не вкриваються снігом окремі низини – він там одразу тане. У кожного з чигиринських ярів, а їх тут ще 100 років тому нарахували 365 чи 366, бо один умовний невеличкий (дивно, правда?), свій незрозумілий, а часто й несамовитий характер. До нижченаведеного факту можна ставитися як завгодно, але відомо, що в одних холодноярських струмках тече й справді «жива вода», у якій квіти стоять уп’ятеро довше, аніж у звичайній, у інших – мертва, у якій рослина гине на очах. І трапляється, що відстань між такими струмками – лише кількадесят кроків…
Як не дивно, але взимку у Холодному Яру… тепло. Принаймні, тепліше, ніж на трасі і, здається, в самому Чигирині. Але раптом ви б таки змерзли, тоді – до «Дикого хутора», що за якусь сотню кроків від Дуба Залізняка. Там і почастують, і ще більше розкажуть, аніж я отут.

Софіївка
Засумнівався на мить, чи варто для зимового туру рекомендувати Умань, бо й сам цієї пори там не бував. А що, коли спробувати? Побачити смарагдове й блакитне – білим і прозорим? Спокійним та знелюдненим? Кажуть, в цьому щось є. Принаймні, ви матимете такі фотографії, якими похвалиться не кожен.
Та зрештою… От встановили у Софіївці пам’ятника константинопольській куртизанці Софії, музі Станіслава Фелікса Потоцького (суб’єктивно – страшна вона у цій скульптурі, як сама смерть). А Зарембі, Діброві, Закуленку, Герасименку, Трояну, Чорнокриленку? Кріпакам, на прізвища яких можна натрапити хіба в архівних документах? Хоч би горельєф при вході. Це їхні тіла упокоєні під валунами, бо безпекою черні граф ніколи не переймався. До речі, магнату Потоцькому пам’ятника теж невдовзі встановлять. Може, й польську делегацію запросять, бо ми такі… склеротично-запопадливі.
…Петро Заремба ріс сиротою. Служив у пана, а розраду знаходив у панському саду: чистив доріжки, чепурив дерева, змайстрував фонтана, потім альтанку. Для реалізації грандіозного паркового задуму Потоцький наказав своєму управителю Людвігові Метцелю виписати найкращого спеціаліста з Англії чи Італії, але інженер порадив Потоцькому Зарембу. Дивовижна, мовляв, у хлопа фантазія й руки золоті.
Потоцький дослухався та направив Петра до Петербурга на відповідну науку. Але попередив: нічого не копіювати, сад Потоцького має бути неповторним і єдиним таким на Землі! Кріпакові пообіцяли гідну платню, а по роботі – воля.
Збіг відведений на науку час. За наказом ясновельможного на будівництво «саду на заклятих скелях» було зігнано сотні кріпаків із довколишніх сіл. Вони копали ставки, підземну річку, споруджували водоспади, прокладали алеї, як колись раби у Єгипті доправляли до місця велетенські брили. Звісно, багато українських невільників позбулося біля цього «чуда паркової архітектури» здоров’я. І життя теж. Найбільше кріпаків враз залишилися назавжди під найбільшим каменем, що лежав на невисокому узгір’ї, де Кам’янка зі сходу огинала місто.
За народними переказами, ця майже скеля була такою великою, що на її шапці можна було гопака витанцьовувати. Заремба давно визначив їй місце: саме її планували підняти вище Бельведера. Коли ж сотні кріпаків приготувалися «ставити скелю» на визначене місце, та зірвалася. Це вже потім з’ясували, що не з доброго дива, бо Заремба все ретельно розрахував. Просто його заздрісники – Овсій Чапля, Лука Шибай та Захар Кулик – підрізали вірьовки… Падала, летіла стоклята скеля прямо на голови кріпаків. Здригнулася земля, загойдалася, загула. Від побаченого Заремба знепритомнів.
Метцель як інженер вже збагнув причину трагедії, і Зарембу ні в чому не звинувачував. Дістати тіла було неможливо, тому все довкола присипали.
Довгоочікуваної волі справжній будівничий парку так і не діждався. Замість неї «вдячний» пан подарував талановитого кріпака цареві, аби Заремба сотворив щось подібне до Софіївки у Петербурзі. Але потім, схаменувшись, вирішив осліпити кріпака. Та Петрові донесли про намір Потоцького, тож йому довелося втікати. Подальша доля творця Софіївки Петра Заремби невідома, але оскільки його не упіймали близько, то очевидно, опинився він дуже далеко. Утім – хто зна. Влітку ця історія навряд пригадається, а от зараз – саме час…

Корсунь-Шевченківський
Якщо фінансові можливості не дозволяють вам здійснити тур до зимової Норвегії, то завітайте до ландшафтного парку Корсуня-Шевченківського. Стрімка Рось із порогами, скелі, грот, «Чортів міст» над каньйоном та різноманітна, не надто окультурена тут флора забезпечать відповідні враження.
Так, Корсунь найпрекрасніший бузкової пори. Але й цієї кришталевої, безперечно, гідний візиту: на Черкащині таких пейзажів ви ніде більше не побачите. Хіба на Буцькому каньйоні, але ж там немає замку…
Власне – палацу, хоча брама справді замкова. Загалом парковий ансамбль не нагадує жоден інший в Україні. Він утворений палацом, триповерховим флігелем, в’їзними воротами, швейцарським будиночком, двома каплицями. На середину ХІХ століття ландшафтний парк, спроектований архітектором Жаном-Анрі Мюнцом у 1782 році, вважався одним із найкращих у Європі.
Єдина відносна недоречність тут, про яку було почуто від туристів з іншої області – військова техніка перед палацом. Кажуть – дисонує. Але ми, місцеві, вже якось звикли.