Знову писатиму про маму. І про любов. Ну і звісно ж без мене не обійдеться.
Почалося все у 1967.
Сільський клуб. Кіно. Звісно ж індійське (бо про любов). 13 ряд, 13 крісло.
Вона – кароока чорнявка з темно-каштановою косою. Він – блакитноокий і в формі. Льотчик. В ті часи не важко було полонити серце дівчини: вдягни форму, і ти – головний об\’єкт жіночих бажань-зітхань. А тут, ще й блакитноокий! Все, любоффф!
Провів додому. Закрутило-завертіло: зустрічі-побачення, аж раптом дізнався тато… ото сліз було! Старший на 13 років… майже такий як її батько. Майже. Але ж любов…!
Сватання. Весілля. Тато подобрішав.
Почалося доросле життя. Переїхали в місто – там робота. Але діток немає… Що вже не робили тодішні медики:
– Оце приймали?
– Так.
– А оце?
– Так, і оте ще робили…
– А оце робили?
– Ніііі.
– Тоді ще спробуйте це!..

Але нічого не допомагало…
Минали роки… Мрії, надії, сподівання… думали вже нічого не поробиш. Майже змирилися. Але надія все ж жевріла.
І ось, трапилося! Через 13 років спільного подружнього життя народилася я. Мов сніг на голову. У грудні. З першим снігом. Сніжана – сказав тато.
До чого я все це насправді? Мрії – здійснюються! Вірте. А цифри… насправді, до чого тут вони?! Так, чортівня!
І любоффф.