Як часто ми бачимо усім незадоволених і вічно нещасних людей?
Як на мене, то аж занадто. Чи є то вибір, чи то є таке сприйняття буденного сьогодення – важко сказати однозначно.
Але.
Завжди буде велике і переконливе «Але». Це як про напівпуста і наполовину повна склянка.
Чому говорю про «вічно нещасних»? – тут усе занадто просто, але скажу.
Мушу визнати своєрідну робочо-особистісну залежність від соціальних мереж (назву це якось так, проте кожен має право іменувати свої дні та години, проведені у соцмережах, як заманеться), тому час від часу маю змогу там спостерігати завжди нещасних та незадоволених.
І як би добре у них не було у житті – все одно погано.
Наприклад: почали щось будувати, купляти, відновлювати – погано, бо не так, не там, не ті і не їм особисто. А якщо і їм – то «не таке», і потрібне воно було це років 10 тому, а не зараз; отримали відзнаку, подяку, грамоту, нагороду – погано, бо не так, не така, не ті і не тоді вручили… Таких прикладів незчисленна кількість, як і «недоперехвалених» і «не туди поцілованих».
І, мабуть, особлива риса цих людей – це те, що там десь, завжди краще ніж тут і зараз. Принижуючи інших, вони піднімають свою значимість, акцентуючи на цьому – самостверджуються.
І от мене мучить запитання: «Що є щастя для вічно нещасних і невдоволених».
Відповідь занадто проста і складна водночас – нещастя і неуспіх інших.
Сумно.
Реально сумно розуміти і сприймати це, як і той факт, що цих людей серед нас стає все більше, а їх і так було забагато.
Звісно ж, можна сказати на їхній захист: «Зате вони чесні і щирі, не такі, як оті у яких все ок, вони ж не лицемірять та можуть озвучити свою правду».
І тут виникає запитання: «Чи не маніпулюють вони своєю напущеною «нещасністю», вибиваючи більше підтримки ніж ті, хто цього справді заслуговує». За своє немовчання і ниття вони отримують хвалу і всебічну увагу. А що з тими, хто таки заслуговує цієї підтримки, уваги і шани? Що з тими, хто мовчки робить свою справу, якісно і результативно?
Я щиро вірю, що життя довге, Земля кругла і час розставить усе на свої місця.
Проте чи є у нас час і скільки його є?
Я скажу банальні речі: всі ми по своєму нещасні, з болем на душі, розбитими серцями, у чомусь зневірені, кимось докорінно змінені і усім нам є що не сказати.
Але.
Але кожного ранку ми обираємо: прокидатися переможцями або переможеними.
І переможець той, хто здолав свій біль, тугу і печаль, той, хто вміє радіти і бути щасливим тут і зараз, бачити хороше з-поміж усього.
Хто вони, переможені? – вони вічно нещасні і невдоволені, шукачі свого щастя у чужому нещасті.
«…І шо таке щастя – не знають мільйони, а ми його творим…», − Скрябін.
Усім щастя! І творіть його самі, сьогодні, тут і зараз, бо завтра може і не бути.