Готуючи до друку у «Свободі» розповідь про книжку Валентини Коваленко, дослідниці творчої спадщини Тодося Осьмачки, прочитав на її інтернет-сторінці:
«Сьогодні спинив свою життєву дорогу великий українець, відомий письменник, лавреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Василь Захарченко – неймовірної української енерґетики людина, воїн-захисник української мови, духу, історії народу. Репресований. Чудовий прозаїк, публіцист, один із укладачів «Реабілітованих історією», учасник усіх українських майданів». Цей запис було зроблено 5 грудня 2018 року.
Моє життя постійно перетиналося з життєвою стежкою В. Захарченка, тому цю вістку я сприйняв з щирим сумом. Я завідував відділом інформації редакції газети «Черкаська правда», коли серед нас з’явився у відділі культури В. Захарченко. Раз на тиждень мені випадала черга бути черговим редактором наступного числа газети і так сталося, що В. Захарченко був призначений моїм помічником (свіжоголовим). На той час не було звичаєм позаслужбового спілкування. Йшли негласні судові процеси «великої чистки», зникали письменники і журналісти. Розпитування породжувало підозру у зв’язках з КГБ. І я не цікавився появою В. Захарченка у Черкасах. Тепер я знаю, що він був серед людей, близьких до Василя Стуса та інших дисидентів.
В. Захарченко народився 1936 року на Полтавщині. У Києві закінчив університет. Від березня 1959 року працював на Донеччині, у часописах і у видавництві «Донбас». Тут вийшла у світ його перша книжка «Співучий корінь», тут його прийняли до Спілки письменників України. А головне – зійшовся з Василем Стусом, Іваном Дзюбою, іншими прогресивними українцями. У Донецьку він допомагав збирати матеріяли щодо зросійщення краю для праці, яку готував до друку І. Дзюба. У цей час почав цікавитися й небезпечною на той час темою – Голодомору 1932-1933 років, занотовував розповіді очевидців на Полтавщині, Донеччині, Черкащині, Житомирщині, Чернігівщині. У Черкасах теж збирав матеріяли й передавав їх І. Дзюбі через В. Стуса.
Про взаємини В. Захарченка з В. Стусом газета «Урядовий кур’єр» розповіла 6 січня 2011 року словами письменника: «Восени 1962 року Донецьке обласне відділення письменників України створило клюб молодого літератора «Обрій». Вже з першого засідання звернув на себе увагу пристрасними й змістовними виступами, сміливими нестандартними думками, ерудицією, талановитими віршами високий чорнявий юнак із коротким і вибуховим прізвищем Стус.
Ближче з Василем я познайомився вже в травні 1963 року, коли нас трьох од Донеччини – Стуса, поета-початківця Володимира Міщенка і мене – Спілка письменників запросила на тритижневий творчий семінар молодих літераторів в Одесу. Кожна зустріч із цією людиною, наші довгі розмови на різні теми були для мене святом і великою школою. Бачачи, як він працює, як багато читає, вивчає творчість клясиків світової літератури, я зрозумів, що письменницька робота – це не аматорство, а наполеглива систематична праця. У Стуса я навчився активного патріотизму, без порожніх балачок про любов до України».
31 січня 1973 року В. Захарченка було заарештовано за антирадянську діяльність і Черкаський обласний суд 26-27 липня того ж року засудив його на п’ять років ув’язнення у таборі суворого режиму. Покарання відбував у Пермській області. З ним були Іван Світличний, Зіновій Антонюк, Семен Глузман, Ігор Калинець. На цілих 13 років його ім’я було викреслене з літературного процесу, а книжки вилучені з книгозбірень. Управління КГБ зібрало журналістів, щоб зачитати «антирадянський» щоденник В. Захарченка. Відтоді я перестав писати щоденника. Мене звільнили з редакції навесні 1974 року «за політичну незрілість». Відразу ж привезли до управління КГБ і слідчий заявив: «Посадили Захарченка, посадимо й тебе». Цього не сталося і пізніше В. Захарченко пояснив мені, що їм було невигідно судити відразу двох з однієї редакції, бо виникало уявлення про антирадянську групу. Саджали за ґрати поодинці. Та й не був я шістдесятником.
Я працював у науково-дослідній установі хемічної промисловості, коли випустили В. Захарченка і ми зустрілися в стінах цього інституту. На той час там опинився і колишній головний редактор газети Євген Гольцев, який знову став зверхником В. Захарченка. Пам’ятаю його розгубленість, якою він поділився зі мною. Є. Гольцев, загалом чемний чоловік і слухняний до влади, жив у номенклатурному вакуумі як член бюра обкому КПУ. В редакції він ніколи не заходив до відділів і працівників викликала до його кабінету секретарка Катерина Миронівна. А працівники любили пожартувати. Один з них мав терміново їхати у відрядження услід за керівником області Лутаком. Працівник запитав у Гольцева, чи Лутак не виділить службову машину, чим викликав велике невдоволення головного редактора. Тоді працівник узяв слухавку, набрав номер і сказав: «Лутак, якщо ти не мудак, щоб машина була біля редакції». Можна уявити собі жах головного, але у двері постукали і шофер сказав, що він уже приїхав. Виявилося, що працівник таки домовився про авто і вирішив пожартувати. Я знаю його ім’я.
Я теж причинив Гольцеву прикрі хвилини. Тоді першим секретарем був Олександр Андрєєв (саме через подвійне єє), а я виявився причетним до нагородження газети,тому мав честь написати про це статтю. Раптом з обкому партії телефонує головний і каже терміново поміняти автора статті на Андрєєва. Я не втримався і запитав: «Чи йому ще мало редакційних гонорарів?» З того боку була тиша, а потім уже виклик до головного. Я так сказав, бо ми писали статті за тих секретарів, а їхні гонорари були незрівнянно вищі від наших (працівник мав не більше 30 рублів за місяць, а керівник 50 рублів за статтю).
І от Гольцев опинився у незвичній обстановці серед простих людей. А жіночки-редактори технічної літератури мали своє ставлення до новачка і розповідали при ньому досить солоні анекдоти. Гольцев приходив до мене за співчуттям і казав, що вони показують йому «телевізор». Тобто приходить до його столу жіночка з запитанням і стає так, що її щедре декольте усе на виду. Тепер ще й письменника додали, якого він сам звільняв. Щоправда за наказом інших. Я тоді ще більше налякав Гольцева (він же й мене звільняв), бо сказав що на працю в його відділі претендує Ігор Грушецький, якого усі побоювалися через незвичну натуру. Гольцев пополотнів і я був змушений визнати, що необачно пожартував.
Письменник вдень редагував технічні тексти, а увечорі писав свої твори. Я налічив у нього 18 видань. В. Захарченко подарував мені книжку «Дім під ясенами» з дарчим написом: «Дорогому Левку з побажанням щастя далеко від України. Ми пам’ятаємо Вас і часто згадуємо Ваш щирий, миролюбний голос по радіо, який так зігрівав нам серця черкаськимии вечорами. З повагою, В. Захарченко. 16 грудня 1999 року».
Мушу згадати про неприємну подію в житті письменника. Вболіваючи за долю старих батьків і своєї родини, він погодився надрукувати 19 липня 1977 року в газеті «Літературна Україна» покаянного листа «Право бути чесним», який, на мою думку, був написаний іншими людьми і став умовою його звільнення з неволі. Він зокрема писав: «Західні радіостанції не раз згадували і моє ім’я серед «жертв сваволі», припасовуючи його до вигаданого «порушення прав людини в СРСР». Я не вважаю себе ніякою «жертвою сваволі». За дії, яких я допустився в своєму житті, мене було виключено з Спілки письменників і засуджено. Мої батьки, престарілі колгоспні пенсіонери, звернулися до президії Верховної Ради УРСР з клопотанням про моє помилування. 27 серпня 1976 року їхнє клопотання задовольнили. Мене було достроково звільнено від дальшого відбуття покарання».
Може хтось спокуситься докором за цей лист, але ж поступилися своїми принципами Володимир Сосюра, Павло Тичина. Написав «Покаянні псалми» Дмитро Павличко після того як змалював закордонне українство у таких рядках:
Під Нью-Йорком табори військові,
Синьо-жовті мають прапори.
Як убити – з кров’ю чи без крові –
Вишкіл там ведуть інструктори.
Всі вони, майстри удару в спину,
Вішальники, гангстери, збуї,
В боротьбі за «вільну Україну»,
Пропонують методи свої…
Василь Симоненко не встиг покаятися, за те , що писав:
Ісусе!
Плакати годі,
не треба дощу з очей!
Давно ти зрадив народу —
будь проклят
ім’ям людей!
Часи проклять минули, настали часи каяття і прощення. Звільнення дало можливість В. Захарченкові написати серію чудових книжок.
У 1982 році В. Захарченка заново було прийнято до Спілки письменників. Він мовби поспішав наздогнати викрадений у нього в ув’язненні час. Одна за одною виходили з друку книги. За роман «Прибутні люди» у 1995 році В. Захарченку було присвоєно найавторитетнішу державну відзнаку в галузі літератури – премію ім. Т. Шевченка.
В. Захарченко був особливим письменником з особливою, нелегкою долею.
