Колись в Черкасах почали готувати том з серії «Історія міст і сіл України» і мене відрядили до Києва читати «Словник географічний Королівства Польського та інших країв слов’янських», виданий 1885 року у Варшаві. Я зробив чимало виписок, але ними не скористалися, бо упорядників тому цікавила історія більшовицького перебування на Черкащині, а не давні події.
Усе ж ці давні історії і цікаві. Ось, скажімо про Мліїв, столицю половецького хана Ітомглія (усі половецькі назви починалися на І – Ірдинь, Ірклїів, Іржищів, Імгліїв) писали у «Словнику»: «Околиці ці вже у Х столітті були зайняті Київською Руссю, тож на цих просторах у ті часи бачимо руські міста Канів, Товарів (тепер Межиріч), Корсунь, Заруб, Родень (тепер Пекарі) і Дверень (тепер Деренківець). Усе ж землі тієї Русі від ріки Росі аж до Стугни починають відвідувати різні племена кочівників, тому Русь починає звужуватися і відступати». Різні були господарі у затишку за Ірдинем – половці, тoрки, берендії, аж у ХУ ст. київські правителі, поставлені від польського короля, почали роздавати тамтешні землі у володіння феодалам. Мліїв отримав Федко Васькевич, але його вбили татари і вдова Анна вийшла за Гринька Васькевича. 1489 року хан Менглі-Гірей спостошив усе, залишив згарища. Мліїв наново заселявся повільно‚ бо поблизу пролягав „Чорний шлях“‚ яким щороку приходили з півдня татари. У 1527 році вони спалили близьке Городище. Але Мліїв певною мірою рятували великі ліси та непрохідні Ірдинські болота. У 1533 році Гринько Васькевич вже не жив‚ то його вдова Анна стала черницею‚ а землі чоловіка Мліїв‚ Орловець і Ленчиці‚ а також своє село Бахловиці над Раставицею записала на свого зятя Івана Жубрика‚ одруженого з дочкою Богданною. Був у неї син Кость‚ але бездітний. Іван Жубрик у 1537 році збільшив свої землі за рахунок перебрання великих Радиванівських земель від князя Володимира Путивльського (Глинського). Ті землі предки князя Борис і Богдан Федоровичі в оренду брали.
Надходили тривожні часи‚ коли зростало козацтво‚ яке не було раде сусідству давніх землевласників. Зі збільшенням козацтва збільшувалися й незгоди. Козаки з Черкас захопили землі‚ пасіки і селища Івана Жубрика‚ який поскаржився Київському воєводі Немировичу‚ котрий який присудив йому ці землеволодіння. Король Зиґмунт І у 1541 році цей присуд затвердив.
Козаки прагнули мати монополію на полювання‚ тож йшли в чужі ліса і поля‚ не зважаючи на присуди і привілеї. Полювали на бобрів‚ виловлювали рибу. Івана Жубрика вже не було‚ а його син Василь подав до суду на черкаського козака Ждана Повітку за шкоду‚ який той учинив‚ полюючи на бобрів. Судив їх за наказом короля Зиґмунта І черкаский староста Михайло Вишневецький‚ який вдовольнив позивача. Василь Жубрик мав єдину дочку Кристину‚ яку видав першим шлюбом за Філона Балакиря‚ другим – за Федора Розношинського‚ Обидва її чоловіки загинули в боях з татарами‚ то вона вийшла за Андрія Пахулу Коженівського. Від першого чоловіка мала сина Яна‚ від двох наступних мала дочок. Настасія була за Яном Пшиґодським‚ Марина за Станіславом Ґостковським‚ третя – за Єжи Чеховичем. Кристина Коженівська дочекалася глибокої старості у великому оточенні дітей‚ внуків і правнуків. Мала великі земельні володінння‚ але вони переважно стояли пусткою‚ бо з одного боку татари перешкоджали‚ з другого козацтво по-старому селян непокоїло. На той час козаки вже не вдовольнялися полюванням і рибальством на чужих землях‚ а вважали себе господарями‚ мали претензії на володіння Юшковим (Смілою) і Радивановим. Але воєвода Немирович Юшків козакам не відддав‚ а Радиванів Васильш Жубрик продав Радусеві Губі‚ а той перепродав черкаським міщанам. Тривоги змушували власницю Млієва шукати покупця‚ який не зважав би на козацтво. Таким виявився гетьман Станіслав Конецпольський‚ який з службового обов’язку у цих краях перебував 1637 року разом своїм тестем гетьманом Жолкевським. Власниця Млієва запропонувала йому купити село‚ але він не мав часу на комерційні справи. Коли ж відгриміли битви з татарами 1627-1633 років‚ з шведами (1627-1628) і козаками (1623-1625)‚ вирішив подбати й про себе. У 1633 році Кристина Коженівська продала йому мліївські землі за 24 тисячі польських злотих. Таким чином Конецпольський опинився у самому центрі козаччини.
У 1636 році козаки завили‚ що захоплять мліївські і радиванівські землі‚ але своєї погрози не здійснили. Усе ж Конецпольський не був певен щодо з своїх нових володінь‚ бо звертався до короля Зиґмунта ІІІ за підвердженням свого права на власність. Вочевидь це сталося й тому‚ що спадкоємці Кристини Коженевської вважали‚ що вона була власницею земель лише дожттєво‚ то не мала права їх продавати.
Сейм 1635 року доручив С Конецпольському будову фортеці Кодак на запорізьких порогах‚ щоб козаки не йшли на сутички з турками‚ що викликало непорозуміння між Туреччиною і Польщею. Й турки щоб не приходили. Збудування фортеці принесло спокій Україні на 10 років і це сприяло розвиткові заселення мліївських земель. Звідусіль потягнулися сюди нові поселенці. Поставили мові села. Біля Сю тарогоМ лієва посатв Новий. Була оголошена „воля“ або „слобода“‚ згідно якої поселенець міг вільно вживати угіддя на 10‚ 15‚ а то й 30 років. Поселенцям будували хати‚ давали коні і воли‚ іншу допомогу. Поруч з Млієвим виросли села Деренківець (на осаді старого Двереня)‚ Врещівка‚ Валява‚ В’язівок‚ Гать‚ Вільшана‚ Тарасівка‚ Капустина долина‚ Лебединка‚ Воронівка‚ Капітанівка‚ Жаботин (Радиванів)‚ Городище „спалене“‚ Константинів‚ Орловець‚ Балаклея (колишні Ленчинці)‚ Тясмин (раніше Юшків‚ пізніше Сміла).
Заселений край відчутно змінився. У лісах постали пасіки, які давали багато меду і воску. Були збудовані млини. Влаштовані зариблені стави. Торгівля розквітала і на ярмарки стали приїздити татари і турки. Я зазирнув у «Літопис самовидця» і прочитав про цей час: «Любо во всем жили обфито в збожах, в бидлах, в пасіках», тобто мали збіжжя, худобу і пасіки. Ще один козацький літописець Самійло Величко (1670-1728) писав: «Тодішня Україна – це була ніби друга земля обіцяна, що медом і молоком пливла, усього був невчерпний достаток».
Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького не сприяла розвиткові краю. Гетьман Іван Виговський усю Мліївщину поділив між своїми вояками і сам Мліїв віддав колишньому запорозькому судді Самійлові Зарудному. Сміла дісталася Данилові, а Балаклея і Орловець Костянтинові Виговським, запорізький обозний Тиміш Носач отримав Капустину Долину і Деренківець з хутором Черепин. Наймолодший з Конецпольських – Станіслав оскаржив цей поділ і 1662 році Сейм постановив млїівські землі повернути йому, але то було рішення лише на папері. У Млієві розташувався Мліївський полк полковника Григорія Гуляницького, який передав Мліїв Корсунському монастирю. Настала руїна. Людей виселили на Лівобережжя Дніпра. Минали часи, повільно відроджувалася Мліївщина. Корсунський староста, коронний хорунжий Ян Олександр Яблоновський у 1708 році захопив Мліївщину. Конецпольському залишилися тільки Сміла і Лебедин. Він помер у 1719 році як останній з роду й усі його маєтки перейшли до Олександра і Францішка Валевських, синів Олександри Конецпольської. Вони свої права передали далекому родичові Олександрові Валевському з Сєрадзя, а у нього їх купив у 1723 році коронний обозний Єжи Любомирський. Він розпочав судитися з Яблоновськими за Мліїв і справу виграв. У 1723 році корсунський староста Ян Яблоновський помер і знову суперечки за Мліїв ожили. Племінник померлого чигиринський староста Ян Каетан Яблоновський придбав у Зарудного, Носача і Лесницьких права на Млїів, Деренківець і Вільшану.
За часів Єжи Любомирського Мліїв став оживати. Уже в 1741 році тут було 120 садиб. У 1751 році власником Млієва став Станіслав Любомирський. Часи були непевні. А у 1768 році прийшли гайдамаки, пролилася кров.
Сини Любомирського довели, що їхній батько вже не сповна розуму і забрали його маєток, поділили між собою. Михайлові дісталися села смілянські, ротмістрівські, кам’янські, а Францішек Ксаверій отримав Мліївщину. Михайло свою спадщину продав брату, який одружився з Теофілою Браницькою і отримав у посаг за нею села мошнівські та межиріцькі. Сам він оселився у Смілі, яка швидко стал містом (магдебурзьке право від 1773 року), а Мліїв залишився малим селом. Князь Ксаверій Любомирський продав усі свої маєтки (9 містечок і 174 села) російському фельдмаршалові Григорію Потьомкину за 2 млн. рублів сріблом. Коли Потьомкин помер, землі поділили його спадкоємці, Почалася експансія росіян. Генерал Енгелгардт дістав вільшанські і городищенські села, які потім Браніцька поділила між Тетяною Юсуповою, графинею Шепельовою, княгинею Голіциною і Сковронською. Згодом Браніцька, з дому Енгельгардт, купила Мліїв у дочки Сковронської і віддала у посаг разом з селами мошнівськими і городищенскими своїй дочці, дружині Воронцова.
Хочу ще перекласти життєпис дружини славетного мліївського садівника-помолога Лева Симиренка. Я тривалий час листувався з її онукою Тетяною Симиренко-Торпе і для неї замовив цей життєпис. Його прислала з Варшави д-р Діонізія Вавжиковська-Верцьохова (1908-1997), дослідниця життя відомої революціонерки Альдони Гружевської. За основу узято Polski Slownik Biograficzny, виданий у Кракові 1995 року.
Альдона Симиренко з Гружевських (у першому шлюбі Гласко псевдо Щекатурка) народилася 1856 року у Млодзянові на Жмуді у заможній поміщицькій родині. Батько Еміліян і його брати були учасниками повстання 1863 року. У 1868-1874 роках вчилася у пансіонаті сестер-візиток, потім у Марійному інституті у Вільні, де належала до підпільних молодіжних революційних гуртків. Після здобуття медичної освіти записалась на Вищі медичні жіночі курси пр Військовій медичній академії у Петербурзі. Разом з молодшою сестрою Гражиною (1860 року нарождення) спершу належала до польських гуртків самоосвіти, потім до соціалістичних осередків. Стала учасницею революційного руху разом з російською молоддю. В грудні 1876 року брала участь у Поминальній службі за померлими діячами в Казанському соборі у Петербурзі, опікувалася польськими студентками і російською соціялістичною молоддю, разом з сестрою належала до Польської соціялістичної комуни в Петербурзі, допомагала ув’язненим польським і російським революціонерам, підтримувала зв’язки з польськими студентами в Москві, Києві, Одесі.
Після річних іспитів першого курсу у квітні 1878 року поїхала до Варшави, щоб прилучитися до революційної праці в студентських і робітничих колективах. З Людвиком Варинським, Філіпіною Пласковицькою та іншими брала участь у зібраннях перших соціялістичних гуртків. Ходила на зібрання з робітниками, провадила агітацію серед варшавських швачок. У травні того року повернулася до Петербургу і увійшла до складу Кола порозуміння з іншими соціялістичними осередками в Імперії і Королівстві. Літо провела в батьковому домі у Млодзянові, звідки їздила до Лібави, де вела соціялістичну пропаганду.
5 (17) серпня 1878 року була разом з сестрою арештована у Млодзянові і перевезена до Варшави. Під час обшуку у неї знайшли листи, які свідчили про зв’язки з соціялістичною молоддю у Варшаві, Вільні і Києві. Ув’язнили її в Х павільйоні Цитаделі. Слідство тривало два роки. У квітні 1880 року разом з іншими соціялістичними діячами була засуджена на п’ять років заслання у Сибіру без права повернення після відбуття кари. Перед етапом узяла шлюб в травні 1880 року в Цитаделі з важко хворим медиком Яном Гласком, аби опікуватися ним в дорозі до Сибіру. Кілька місяців тривав етап і увесь час вона була старостою в групі польських і російських в’язнів. В грудні 1880 року досягли Красноярська, де Гласко помер в липні 1881 року. Від 1882 року працювала у підпільній організації допомоги політичним в’язням «Червоний хрест Народної волі», надаючи матеріяльну і моральну допомогу і влаштовуючи втечі. Як фельдшер жіночого відділу в тюремній лікарні Красноярська надавала значні послуги засудженим на каторгу або заслання, вровадила їхні зв’язки з родинами через Червоний хрест.
У 1883 році була заарештована і хоча їй не доведено політичних злочинів, заслано до східнього Сибіру. Збраючись на нове заслання, одружилася з засланцем Левом Симиренком.У новому середовищі опікувалася в’язнями, які перебували в скрутному матріяльному становищі. У 1887 році їй вдалося вибратися з Сибіру і оселитися з чоловіком в Київській губернії. Участі в революційному русі не брала, займалася на селі медичною допомогою селянам, співпрацювала з чоловіком, відомим організатором дослідницьких станції і шкіл садівництва в Україні. Померла у 1919 році.
Коли я передав цю історію Тетяні Симиренко, вона спростувала останній її рядок. Бабуся Тетяни Володимирівни Альдона Еміліївна жила у Києві і померла 1934 року. Звісно, про це не могли знати дослідники її життя у Польщі – кордони СРСР були щільними. Водночас повернення Альдони Симиренко з Сибіру пов’язане з роматичною історією, яка могла б стати сюжетом кінофільму. У наш час цю історію дослідили Іван Римар і Ольга Дяглюк, а мені розповіла Тетяна Симиренко.
Коли після семи років сибірського заслання, Лев і Альдона Симиренки приїхали до Млієва,
їх зустріла Олена Уварова – перше кохання Лева Платоновича. Поволі розгорталися події. Альдона народила ще одного сина (первісток помер у Сибіру) і дочку, а тоді виїхала до Києва. Діти взимку жили з матір\’ю і навчалися в Києві, а влітку – у батька.
Олена Уварова стала Симиренкові дружиною і другом, активною помічницею вченого в його справах. Вона померла на сорок сьомому році життя. На її могилі викарбували: «Олена Уварова-Симиренко. 1859-1906. Одною квіткою земля збідніла, одною зіркою збагатилося небо».
Симиренко шукав вчительку початкових класів і до Млієва приїхала випускниця Харківської гімназії Софія Хорішман, яка стає близькою подругою Олени Уварової, а після її смерті – дружиною Симиренка. Їй було 26 років. Йому вже 50. Від Лева народила трьох дітей.
Вибухнула революція. За загадкових обставин уночі 1920 році у своєму будинку був смертельно поранений пострілом Лев Платонович, не доживши кілька тижнів до свого 65-річчя. Листи його внучки Тетяни до мене я передав до Черкас.
