Червень. Спека. Аромат свіжого сіна. Зоряне небо над головою злегка хилитається вправо-вліво. На мить закриваю очі. Думаю. Літні канікули розпочалися не так давно, але після того капосного дзвоника пройшла вже ціла вічність. Забулися хвилювання з приводу невивченої чи вчасно не списаної домашки. Забулися 5 хвилин сорому коло дошки, забулося, як лупив Костика підручником з алгебри. Ба, навіть забулося, які на дотик кіски Ані з першої парти, коли за них тихенько смикаєш під час контрольної…

Очі знову розплющені. Бачу небо. Величезне. Чорне. Але світле, бо розквітчане мільярдами яскравих вогників. Я дивлюся просто на нього. Ні. «Дивлюся» – то не те слово. Я вбираю його всім єством. Пірнаю в нього. Розчиняюся в його кольорі, запахові, звукові. Відчуваю, що все, крім цього вічного безмежжя, не має жодного значення…

Хоча ні. Не все. Про це наполегливо заявляє фиркання старого коника. Буланий фиркає, бо йому в носа потрапляє комашня і заважає розмірковувати над суєтністю кінського буття. Заважає спокійно й неспішно тягти воза, на якому, тримаючи віжки, сидить ще зовсім не старий дід і хвацько розвалилися, звісивши ноги, двійко підлітків.

– Влаха, чув шо питаю? – До конячого фиркання додається голос друга. – А в тебе тойго, ну, вже є, ну, тьолочка, ну, тобто дівчина?
– Тю, ясно шо є, – не відриваючи погляду від неба, брешу я. – А в тебе?
– Та давно вже, – так само тоном заправського ловеласа відбріхується братуха. – Вла, чув, а ви вже з нею, ну, тойго? – Не йметься йому.
– Тричі, – мужньо спльовуючи відкушену соломинку прямо в безмежне небо, фантазую я.
– А, ну тоді все норм…
– Ага. Чуєш? А глянь на діда, чи він не заснув там, бо ми наче не туди кудись їдемо, – Зіштовхую зі слизької теми двоюрідного брата і пхаю в рота наступну висушену травичину.

Доки найліпший друган штурхає напівсонного діда Володьку, мої думки, звільнені від його амурної теми, знову повертаються до неба. Тепер про це хочеться не тільки думать, а й поговорить:
– Чуєш, Льо, а ти віриш в інопланетян?
– А шо в них вірить? Ясно ж шо є! Он і в «Іксфайлах» Малдер те ж саме каже!
– Це точно! – Ляскаю себе по лобі я, висловлюючи обурення власною нездогадливістю і одночасно приляпуючи жирного комара. Кіношний шукач істини, котра для нього завжди лишається за межами досяжного, для нас, пацанів, – незрушимий авторитет. Втім обурення проходить швидко. Під таким небом у нього немає жодного шансу протистояти філософському настрою. Тому продовжую. – А уявляєш, оце зараз ми лежимо на возі і дивимось на них. А десь там, далеко-далеко, на якійсь невідомій планеті лежать якісь двійко чуваків на возі з сіном, які тягне якась зоряна коняка, і дивляться на нас. І може навіть говорять про нас. Правда, дивно?
– Оце ти загнув… хоча… все може бути. Зірок так багато, біля кожної є планети. Може десь і дивляться. Може й думають…
– Так. А уявляєш, як було б цікаво зазирнути в їхню свідомість! Зрозуміти, як і головне про що вони думають…
– О! Влаха, чув?
– Ну, га!
– А я знаю, про що вони там кебечуть ті інопланетяни! Ну, оці твої, що їдуть на тому возі в космосі.
– Ти?
– Ну да.
– І про що?
– Тю, то це ж просто! Дивись, от в них же там стопудово є якісь свої інопланетянські дівулі. От про них вони й думають! Я тобі точно кажу.
– Та ну тебе, в тебе тільки одне в голові!
– Ой, наче в тебе щось інше…
– Та пішов ти…
– А я дивлюсь, ти давно в глаз не заробляв!
– Це від тебе, соплі зеленої, чи шо?
– Чув, ти що взагалі? Та я за тебе на вісім місяців старший!
– Гей ви, ану вгомонилися, бо зараз батогом одного й другого, – подає голос розбужений дід і ми насуплено відвертаємось один від одного. Але чи надовго?..

– Льо… Ну, Льо, харе вже дуться, слухай. А як ти думаєш, які вони?
– Хто?
– Та, дівки твої інопланетянські оті… Цікаво, в них таке все, як у наших, чи ні…

* * *
Червень. Спека. Ніч. Рівномірне порипування старого воза, фиркання коника, посопування діда Володьки і безмежне-безмежне зоряне небо над головою. Таємниче, незвідане, незбагненне, але неймовірно цікаве, неначе ціле життя попереду. Ми з братом стали вже дорослими нормальними мужиками (ну, він то точно), давно немає ні того воза, ні старого коня. Та й дідусь вже скоро рік, як пішов у вічність. А я інколи буває і зараз, закриваю очі і бачу той невеличкий епізод із життя. Один із тих, які міцно вбудовуються в саму суть нашого єства і дають силу жити.