Вірші, звичайно ж, можна прочитати очима. Але ж… найкраще вірші сприймаються на слух! Коли їх читає досвідчений читець чи сам автор вірша. Отож кожен віршотворець і прагне донести до аудиторії власні вірщі – з власних уст! Донести – власним голосом…
Вечірню тишу обірвав дзвінок по мобільному. Відомий літературознавець (і очільник черкаських письменників-спілчан) Володимир Поліщук бадьорим голосом повідомив, що у суботу, 15 червня, у майстрів красного письменства Шевченкового краю чергова літературна «гастроль». Цього разу – на Шполянщину…
І це добре, коли натхненні поетичні рядки звучать на дзвінкоголосих просторах Черкащини.
Та не так сталося, як гадалося.
Вже через день – знову дзвінок. Голос Володимира Трохимовича уже мав зовсім інші інтонації – сумні і драматичні. Помер Сергій Левченко… Один з найталановитіших поетів нашого краю, людина мудра і неговірка. Чудовий редактор, що тонко і пронизливо відчував поетичне слово. Митець, що не тягнувся до надмірного офіціозу і більше за літературні відзнаки цінував увагу читачів і вогонь незгасного натхнення. Прикро, що ми вже не почуємо з уст Сергія схвильовані і переповнені тихою красою віршовані рядки.
Отож літературна «гастроль» відмінялася, а черкаських письменників (і художників, і журналістів, і видавців!) чекала щемка хвилина прощання з Поетом.
Спека, що огорнула цю драматичну мить, була настільки нестримною і гарячою, що її порівняти можна було б хіба що… з поетичним натхненням. Ми прощалися з неординарною людиною, яка сказала в поезії своє слово. Щирість слів, сказаних на прощанні, ще не раз оживатиме у свідомості кожного з присутніх на цій події. Шевченків край прощався з одним зі своїх найталановитіших поетів. І ця мить ще не раз оживе і у квітучих споминах, і у незабутніх поетичних рядках.
А мені згадався рік – 1991-й… Саме тоді (і це було одним з наслідків здобуття Україною незалежності!) черкаські літератори уже мали можливість видавати власні твори у себе, у Черкасах. І не треба вже було їхати до Дніпропетровська (теперішнього Дніпра…) чи до Києва. І тоді саме Сергій Прокопович Левченко і як досвідчений видавець, і як умілий редактор, активно сприяв цьому процесу. І його поетичні збірки змогли у ті роки бути надрукованими і прийти до читача.
Так, з нього і починалося книговидання у Черкасах. Книговидання, народжене українською Незалежністю.
Тоді побачила світ і моя перша книга «Гуморески та байки».
За плином літ я писав статтю про творчість цього поета до одного з його ювілеїв, що була надрукована потім у часописі «Холодний Яр». Звертала на себе оригінальність творчої манери Сергія. Не можна було не помітити, скільки цікавих, небуденних думок у його віршах. Скільки яскравих, неординарних образів, ніби спалах блискавки, переповнювали його поетичні рядки! Відчувалося, яка щира і чутлива душа у цього поета.
У автора цих рядків є немало пісень, написаних на вірші колег- черкащан. І з них, як мені здається, одні з кращих саме ті, що написані на вірші Сергія Левченка. І коли Сергій слухав їх, він був подивований, що на його вірші можна писати пісні. І пісні по-справжньому цікаві.
Для мене ж нічого несподіваного у цьому не було. Бо я давно вже усвідомив для себе, що чим більший масштаб особистості поета, тим сильнішою може вийти пісня на його слова.
І прощаючись з поетом, я і сказав про те, що пісні на його вірші будуть звучати, будуть приходити до читачів.
Бо у них пульс драматичного часу, у якому ми живемо. Бо у них пульс Поета, якого вже, на жаль, немає з нами.
Наша Україна багато в чому відстає. І показники, що характеризують це відставання, дуже різні. Це і низький рівень життя. Це і відсутність реальної конкуренції у всіх суспільних сферах.
Так і в поезії частенько більше розхвалюють «потрібних» людей, аніж творчих особистостей. Але ж поезія і не потребує похвал. Тим більше похвал бюрократів. І бюрократів від літератури, і просто бюрократів. Бо бюрократи не люблять… ні літератури, ні власного народу! І можливо саме тому результати останніх президентських виборів були настільки промовистими.
Поезія потребує лише уважних і небайдужих читачів. Тобто нас з вами.
А завершити хотілося б поетичними рядками, присвяченими побратиму по перу. Він ще немало міг би написати талановитих, переповнених хвилюванням творів. Але ж…
НЕ ЗАБУДЕМО 16.06.19 р.
А думи – снігом біля скронь…
І спомини – тривожним злетом!
Отож бо… спека, як вогонь…
А ми прощаємось з Поетом.
А віршів цвіт неговіркий
Завжди від серця недалеко.
Ми не забудемо рядки –
Такі ж гарячі, як і спека!
