Ветеран війни зі Шполи Валентина Миколаївна Задорожня прожила довге і непросте життя. Їй довелося бути мінером-піротехніком під час війни, врятувати коханого, який був поранений у Севастополі, із міської панянки стати сільською трудівницею, відбудовувати повоєнну Шполянщину.
Нині Валентина Миколаївна лишилася одна з великого роду, але незважаючи на поважний вік (91 рік), Валентина Миколаївна й досі лишається сповненою оптимізму і віри в краще майбутнє, яке, на її думку, має будувати небайдужа молодь.
Народилася Валентина Задорожня (у дівоцтві Тотчева) у місті Туапсе Азово-Чорноморського краю (нині Краснодарський край). Дівчинка з’явилася на світ у сім’ї росіян та болгар. Родина була великою, з п’яти дітей – троє дочок та двоє синів. Згодом сім’я переїхала з Туапсе до Ростова, де батько Валентини Миколаївни керував великим колгоспом і врятував чимало худоби, перегнавши під час окупації табуни коней за річку Волгу. Двоє рідних братів Валентини Задорожньої – Сергій та Олексій – загинули на війні. Сестра Зоя пережила воєнне лихоліття і стала викладачем російської мови і літератури, інша сестра працювала управляючою банком у місті Батайську.
Що ж до Валентини Миколаївни, то вона планували вступити до Севастопольського університету імені Мечникова. Але почалася війна й завадила її планам. Військові дії застали її в Севастополі в 17 років, і нашу героїню призвали до лав армії в окрему 126-ту роту місцевої протиповітряної оборони. Так Валентина Миколаївна стала мінером-піротехніком, нагороджена знаком «Мінер-відмінник Радянського Союзу» та орденами Великої Вітчизняної війни, Червоної Зірки, «За мужність», медалями.
Там же, на війні, юна Валентина познайомилая з майбутнім своїм чоловіком – Миколою Задорожнім, який також воював у Севастополі.
– Мій чоловік народився в Шполянському районі в селі Терешки. Був призваний до армії в 1939 році в Севастополь, там його й застала війна. У 1943 році нас «викинули» десантом на Кримське узбережжя поблизу Керчі, якраз під новий 1944-ий рік. Отак у бруді ми й зустрічали Новий рік.
Була звільнена прибережна територія. Ми розмінували берег, а потім по нас сильно вдарили. А тоді, звісно, хто міг пливти через Керченський пролив, той плив, а хто не зміг, той загинув. А нас підхопили катери. Коли відступали – підходили до берега, разом із подругами Симою Внуковою і Анною Руденко побачили поранених червонофлотців, їх іще «чорна смерть» називали. Серед них був мій суджений-ряжений. А він каже мені: «Сестрице, скинь мене у воду або добий». Військовий мав поранення в обидві ноги. Я, звісно, цього не зробила. Підійшли катери, так ми врятували його й інших. Потім доля нас знову розвела – його дунайська флотилія пішла на Угорщину, а ми суходолом – до Одеси. В Одесі ми зустрілися знову, знову розійшлися і зустрілися в Кішпешті, під Будапештом, – розповідає Валентина Миколаївна.
Демобілізувалися закохані аж у 1946 році. Він поїхав за батьком у Тбілісі, який, за словами героїні, був учасником двох воєн та переніс 17 поранень. А сама Валентина Миколаївна повернулася до своїх батьків.
– Потім ми зустрілися вже на його батьківщині – в Терешках. Ой, як мене приймали! «Біла, городська, панська!» «Та чи ж буде вона буряки сапати!» «А в неї ж і скрині нема, і великої хустки нема!» Я сиджу перелякана і питаю в чоловіка: «Коля, а что они говорят?» А його тітка Одарка (огрядна така жінка, теля рукою підняти могла) каже: «Моя дитино, це так у нас вітають кацапок». Та врешті я заспокоїлася і стала терешківською невісткою. І навчилась усе робити: і буряки сапати, і серпом жати, і всі домашні справи робити. Згодом працювала в шполянській школі №3, – розповідає пані Валентина.
Разом із чоловіком подружжя Задорожніх працювали над відбудовою Шполянського району, виховували дітей і внуків.
І до цього часу Валентина Задорожня щороку відвідує урочистості, присвячені Дню Перемоги, намагаючись своїм оптимізмом надихнути нові покоління.
Ірина Коваль
