Вірно підмічено, що життя – це найкращий вчитель і найліпший університет. Потрібно тільки мудро розпоряджатися набутими знаннями, як безцінним скарбом. Щоб не закопувати талант у землю, а використовувати на користь людям – і цим багатократно примножувати. Наш земляк Анатолій Дмитрович Гладкий – взірець хорошого керівника і господарника. Наперекір складним обставинам долі він став справжньою особистістю.

Хліборобського роду
Його мала батьківщина – Хропалів хутір с. Мліїв. Початок цьому поселенню у дев’ятнадцятому столітті поклав Федір Степанович Симиренко. Придбав невелику ділянку землі на узбіччі шляху Буда – Мліїв, збудував хатину у вигляді козацького куреня, загатив на потічку чотири ставки, а неподалік старезного дуба поставив альтанку. Коли його донька Наталія виходила заміж за Олексія Хропаля, подарував їм садибу. Поряд селилися люди – так виник заможний хутір. Сусіди були чесні, працьовиті – такими ж вдалися і їхні нащадки. Чого тільки варті п’ятеро братів Гладких – Тиміш, Сергій, Тихін, Данило, Дмитро! Усі безмежно любили землю, були справжніми господарями – роботящими, тямущими, в усьому любили порядок. Земляки казали, що в їхніх садибах навіть соломина упоперек не лежить – так усе до ладу.

У 1938 році в Дмитра і Одарки Гладких народився син Анатолій. Батько працював агротехніком в рідному селі, його щиро поважали земляки за чесність і відповідальність. Мріяв, що навчить сина всього, що сам знає, що отримав від дідів та прадідів. Але не склалося… Кривавим вихором пронеслася Україною чергова хвиля сталінських репресій. Заарештували їхнього кума Максима Черніченка, завідуючого райфінвідділом. А через 22 дні арештували і самого Дмитра Макаровича – забрали прямо на полі під час роботи. Анатолієві було лише три місяці. Отож зростав без батька, якого засудили на 8 років позбавлення волі. Приписали йому участь в націоналістичній повстанській організації. Кинули до концтабору біля Мурманська, там невільники будували залізницю. У 1941-му загинув у неволі – було йому лише 49 років. Посмертно реабілітований у 1959 році – вже після того, як нестало кремлівського тирана.
Тож дитинство в Анатолія було дуже важким. Тільки Бог святий знає, як змогли пережити війну і післявоєнні роки. Пізніше написав про це у вірші:
Холодна зима, літа повоєнні,
В хатах вдовиних немає тепла,
Надворі морози лютують шалені
І всюди дороги метіль занесла.
Мати працювала в колгоспі. Робота тяжка. Адже тракторів і машин було мало і все доводилося виконувати вручну. Навіть коней не вистачало, тож жінки запрягали корів і тягнули плуга, орали поле. У жнива возили зерно, а осінню цукрові буряки, з Млієва на заготзерно та цукрозавод у Городище. І так щодня від світанку й до ночі. Поверталися жінки з роботи стомленими, а діти чекали їх під темними хатами. Цих труднощів зазнаав і малий Анатолій. Діти війни швидко дорослішали і самі прагнули допомагати матерям.

Пізніше Анатолій Дмитрович у своєму вірші «Спогади дитинства» напише:
Ми у жнива снопи ціпами молотили,
Трусили околот, щоб кулики в’язань,
Траву на сіно в берегах косили
І дах на хіті вміли ушивать.
Доводилося тоді і дрова на плечах носити, і худобу пасти. Його серце було відкрите для краси природи, що оточувала хутір. Тут забувалися усі біди і нестатки, душа наповнювалася світлою благодаттю. Згодом поетично відобразив цю мальовничість:
Такого місця треба пошукати,
Де можна бачити воістину красу:
Ставки, левади, луки біля хати,
І чаплю, що толочить вранішню росу.

Молодий керівник
Минали роки, а з ними промайнуло і дитинство. У 1957 році Анатолій Гладкий закінчив Городищенський сільськогосподарський технікум і почав працювати головним агрономом у колгоспі с. Будище. Молодий спеціаліст старався, мав хороші успіхи. Збереглася пожовкла вирізка з газети «Вільшанські вісті» за 1958 рік, де на фото Анатолій Гладкий з групою колгоспників і замітка про їхні трудові досягнення.
Велика політика постійно втручається в життя людей, провокує несподівані повороти долі. Так і в біографії Анатолія Дмитровича, значна частина якої припала на період хрущовських реформ, коли райони об’єднували, а з часом роз’єднували. Від цього багатьом людям доводилося змінювати місце роботи і проживання. Анатолій Дмитрович працював в сільському господарстві, на комсомольській та партійній роботі. Пункти його трудової біографії: Вільшана, Катеринопіль, Черкаси, Корсунь-Шевченківський, Городище, В’язівок… Коли працював у Черкаському обкомі комсомолу, йому пощастило познайомитися з молодими й талановитими журналістами, письменниками, поетами: Петром Жуком, Василем Симоненком, Миколою Негодою… У 1968 році заочно закінчив Уманський сільгоспінститут, факультет агрономії.

З людьми і для людей
Особливою сторінкою в професійній біографії Анатолія Гладкого стала робота у Чорнобаївському районі. Із 1976 по 1979 роки він працював заступником голови колгоспу і парторгом в с. Васютинці. Господарство було не з кращих по виробничих показниках. Тож для нього це була перевірка ділових якостей. Адже був туди рекомендований районним керівництвом, щоб покращити стан справ у господарстві.
За три роки роботи він зумів знайти шляхи у вирішенні проблем, які там були, допоміг зміцнити дисципліну, мобілізувати трудові колективи, спеціалістів на покращення стану справ на виробництві і особливо в тваринництві. Адже у той час був лозунг: «Тваринництву – ударний фронт». І в цьому питанні Анатолій Дмитрович уже мав неабиякий досвід, адже раніше працював головою колгоспу с. В’язівок. А тваринництву тоді приділялася особлива увага і вимоги. Про це тогочасні керівники добре пам’ятають.
Анатолій Дмитрович за час роботи в с. Васютинці зарекомендував себе з позитивної сторони. Найбільш пам’ятним, поряд з іншим, лишилося в нього те, що у 1977 році було закладено на 2 га дендропарк, з ініціативи місцевого ентузіаста, вчителя біології Івана Сиволапа, якому в той час багато допоміг в організаційних питаннях. Тепер цей дендропарк відомий навіть далеко за межами Черкащини. Про це неодноразово висвітлювалося в пресі і телебаченні. До речі, у 1992 році з дендропарку були завезені колоновидні туї і посаджені в Городищі. Зараз вони прикрашають частку вулиці Шевченка та контору агрофірми «Шульц».
У 1979 році Анатолія Дмитровича обрали головою колгоспу села Придніпровське. Село було засноване у 1959-1960 роках, під час створення Кременчуцького водосховища, об’єднавши тодішні села Демки і Мойсенці, які підлягали затопленню. Господарство, яке очолив Анатолій Дмитрович, мало біля 4 тисяч гектарів землі, з розвиненою рослинницькою і тваринницькою галузями і спеціалізованою качиною фермою, що давало можливості мати хороші економічні показники. Так на кінець 1990 року на банківському рахунку числилося більше 4 мільйонів карбованців колгоспних коштів. Високому економічному і фінансовому стану передували хороші успіхи виробничих галузей.

Свою роботу в даному господарстві, як образно сказав Анатолій Дмитрович, почав не з «парадного входу», а з периферії. Ставив перед собою завдання конкретно вирішувати виробничі і соціальні питання. Дбав про довгострокові перспективи, вів капітальне будівництво. Якщо десь занепадав хутір, дивилися на потреби жителів, вивчали демографічну ситуацію, будували дорогу, дитсадок, школу, клуб, медпункт, нові ферми. І село знову наповювалося життям, зникав дефіцит робочої сили, міцніла економіка господарства. Обласна преса писала про хороші виробничі і побутові умови, створені для тваринників у господарстві, яке очолював Анатолій Гладкий: «Серед численних зручностей, якими мають змогу користуватися сільські трудівники, – чудово обладнані профілакторії, де кожен бажаючий може при необхідності прийняти різноманітні оздоровчі процедури». А ще були кімнати відпочинку, працювали безкоштовні їдальні.
Проявлялася турбота і про ветеранів війни та праці, пенсіонерів. Це і в забезпеченні безкоштовним паливом на зиму, в наданні допомоги в ремонті будинків, у виділенні необхідних будматеріалів. Солдатським вдовам, за рішенням загальних зборів колгоспу, були встановлені щомісячні довічні доплати до пенсії. Для молодих сімей, які працювали на виробництві, будувалися десятки будинків.
Не залишалося поза увагою Анатолія Дмитровича і питання вшанування пам’яті письменника Івана Ле, який був родом з цього краю. У 1985 році за його ініціативи і за кошти колгоспу було виготовлено і встановлено погруддя літератору на території школи у Придніпровському, яка носить його ім’я. На урочистому відкритті був присутній син письменника – Ріхард Іванович. У той час він був доцентом, працював у Київському державному університеті ім. Т.Г. Шевченка на кафедрі радіофізики. З того часу налагодилися зв’язки працівників музею Івана Ле в Городищі та музею села Придніпровське.
Понад 15 років свого життя Анатолій Гладкий віддав розвитку сільського господарства Чорнобаївщини. Тут його добре знають, як порядного і розумного керівника. Про турботу про людей і увагу до їх запитів, про те що зроблено в згаданому господарстві під час його головування, було ряд публікацій в різних виданнях. Цей край він полюбив усім серцем!
Понад Дніпром-Славутою і річкою Сулою,
Широкий степ проліг у долину,
Там на курганах скіфських, піснею сумною,
Сичі тривожать сиву давнину.
Тепер хліба там буйні колосяться
І грають хвилями під небом голубим,
Там нові села у садах таяться,
Укутуючись цвітом весняним.

Найвищі цінності
Куди б не пролягала життєва дорога, вона обов’язково повернеться до рідного краю. У 1990 році Анатолій Дмитрович переїхав на постійне місце проживання в Городище, був обраний головою колгоспу ім. Т.Г. Шевченка. Тут він також, поряд з виробничими питаннями, намагався вирішувати і соціальні проблеми. Проте, таких економічних можливостей, як у Чорнобаєві, вже не було, адже господарство мало заборгованість перед державою більше мільйона карбованців. За два роки борги вдалося погасити. Господарство на деякий час покращило свій фінансовий стан. Тому змогли побудувати автогараж, додаткове сховище для зерна, п’ять будинків для колгоспників, ковбасний цех, який працював і створював нові робочі місця. Була надана необхідна допомога у відновленні церви Миколи Чудотворця с. Набоків – однієї з майже сорока старовинних дерев’яних храмів Черкащини, що збереглися до наших днів. За кошти колгоспу встановили іконостас та облаштували територію храму. Також відремонтували клуб, облицювали зовні плиткою, надавши йому естетичного вигляду.

Але далеко не все, що планувалося, вдалося зробити. Адже з розпадом радянської держави почалася руйнація колективних господарств. В колгоспах настало безгрошів’я, хаос. Однак у 1993-1994 роках Анатолію Дмитровичу вдалося, завдяки своїм клопотанням і зв’язкам із депутатом Бундестагу Яном Остергеттелом, за кошти німецько-українського товариства у графстві Бентхайм, прокласти 2,5 км асфальтної дороги в с. Набоків по вулиці Крилова. Крім того, по лінії гуманітарної допомоги Анатолій Дмитрович домігся придбати в колгосп 5 одиниць автомобільної техніки: кран, дві вантажівки, автомайстерню, легковий автомобіль УАЗ-469.
Як шанувальник творчості Тараса Шевченка, домігся у 1993 році виготовити за кошти обласного бюджету пам’ятник-погруддя поету (нині його перенесли до ЗОШ № 3). Слід зазначити, що в організаційних питаннях по відновленню пам’ятника приймав активну участь колишній голова профкому Іван Подупейко.
В кінці розмови я дізнався, що Анатолій Дмитрович має трудового стажу 44 роки, з яких 32 віддав сільському господарству. З них 20 років працював головою колгоспу в Чорнобаївському і Городищенському районах. Він обирався депутатом районної ради та членом міськвиконкому.

Гордиться Анатолій Дмитрович своїми дітьми – сином Віктором і донькою Лілею, за їхню доброту, порядність і розум. При цьому слід сказати, що Анатолій Дмитрович на генетичному рівні успадкував від батька працьовитість, абсолютну чесність і пунктуальність. Ці якості він передав і своїм дітям. Після виходу на пенсію приділяв увагу своїм внукам, а їх у нього троє. Пройнявшись до них любов’ю і вивчивши їхні забаганки, написав вірша «Малі внуки»:
І як приємно нам стає,
Коли внуча всміхається,
То вухо, носа дістає –
Отак собі і бавиться.

Напевно від своїх рідних дядьків успадкував любов до садівництва. Тож і плекає біля свого будинку садочок, де ростуть яблуні, груші, персики, сливи, черешні та багато інших плодових дерев і ягідних кущів. І родять вони на всякого долю. В час натхнення він пише вірші на різні теми. Чимало їх друкувалося в районній газеті та деяких збірках. Та одним з перших його творів є вірш «Стежина»:
Пролягла стежина через поле,
Від хати рідної кудись у далину.
І я пішов з тобою, моя доле,
Упевнений, що з неї не зверну…
І вивела мене стежина на дорогу,
Якою я пішов в широкий світ.
І дякуючи їй, і в першу чергу Богу,
Збулися мої мрії отих далеких літ.
Ось такий він Анатолій Дмитрович – господар з поетичною душею.

Володимир ЧОС