Нє, ну якщо розібратися – всі віруси із Космосу, бо й Земля – космічне тіло. Еволюція, мутації – то вже наслідок. І коли розтануть полюси – ой скільки ще всякої інтересної нової-старої зарази буде! А якщо Земля є божественим хендмейдом, то знову ж таки, Спаситель наш на небесах, і він час від часу карає нерозумних дітей своїх за гріхи духовні, моральні та тілесні. Так що по-любому, всі пандемії минулого й сучасності є карою небесною. Всьо, обоснував. Ну а далі – більш-менш серйозно.
“Чорна смерть” з Європи
“У місті було повно мерців. Удень і вночі люди гинули від чуми. Про їхню смерть дізнавалися через сморід. За день вмирало стільки, що не було кому копати для них могили. Хоронили по шестеро-семеро в одній ямі. Померлих ніхто не оплакував: до них було стільки ж жалю, як до здохлої кози”.
Так сучасник змалював чумну пандемію середини ХІV століття. “Чорна смерть” лютувала в Європі з 1347 по 1366 рік і за цей час спустошила й без того не надто густонаселену територію на третину: люду померло близько 30 мільйонів.
Звісно, великий мор не оминув і наш край. Літописець, що розповідав про його перебіг у Київських землях, повідомляв: “Болесть яко рогатиною ударит за лопатку или под груди, начнет человек харкати и огонь зажжет и потом пот. Железа же вздымется оному на шее, а иному под скулою, а иному за пазухою, прочим же на стегнах”. Уражені спочатку відчували запаморочення, потім шкіра вкривалася набряками, під пахвами та між ногами з’являлися гнійні мішки з куряче яйце завбільш. Постійна блювота, сильне потовиділення і кров’янисті випорожнення зневоднювали організм за дві-три доби, а ще за кілька годин хворий неминуче помирав. Чума буквально спалювала кров – труп темнів на очах, тому її називали “чорною смертю”.
“Мор зело силен в Киеве. Смерть люта, напрасна и скора: аще бо кто у кого возмет, и тот час неизцелено умираху”, – продовжує свої сумні спостереження хронограф та водночас робить перші корисні висновки: під час епідемії вкрай небезпечно користуватися чужими речами й одягом. Та аж до ХVІ століття, тобто до 1500-х, вони залишалися єдиними дієвими порадами. Позаяк наука тлумачила пошесть винятково як “кару небесну”, то й рятуватися від неї слід було молитвами та іншими богоугодними справами. Зазвичай у місцевості, де з’являлася чума, протягом кількох тижнів в зруб ставили церкву.
Як “профілактичні” заходи, так і саме лікування, випливали з теорії походження хвороби. “Офіційною” вважалася версія докторів медицини із Сорбонни. Вони дійшли висновку, що в усьому винні гнилі річки Сходу, в яких безліч мертвих істот. Коли вода випаровується, вітри у хмарах переносять її на Захід. Далі або дощі, або смердючі тумани, спричиняють пошесть.
Звісно, що люди вигадували найбезглуздіші “ліки” від хвороби: на шиї носили фекалії у мішечку, пили сечу, до гнійників прикладали п’явок і висушених жаб, окроплювали голови кров’ю щенят і кошенят.
Однак, поступово з’являлися й дієвіші засоби і всі такі пов’язувалися із застосуванням вогню. Найпоширеніші – припікання наривів головешкою або залізом та спалення чумного житла.
За літописними свідченнями, у останні третині ХVІ століття поширилися профілактичні заходи, які б схвалила й сучасна медицина: ізоляція вулиць, де вперше з’явилися хворі й таких було найбільше, організація застав, виявлення втікачів із карантинних земель (і, до речі, їхня страта), поховання померлих поза населеним пунктом і спалення їхніх помешкань.
Підступний ворог козаків
Нищівні епідемії в наших краях спалахували й пізніше, особливо в часи глобальних військових конфліктів, а найбільше – в роки визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.
Голод спричинив великі міграції, а де голод і міграції – там неминучі епідемії. 1650 року на Поділлі люди харчувалися польовими гризунами, листям та корінням, тому й рушили усім своїм інфекційно-хворим ресурсом на Подніпров’я, а наймасовіше – до тодішнього політичного центру України, Чигирина, населення якого зразу приросло на чверть.
Одночасно, з півдня через Валахію (Молдову), поширилась на Україну чума, від якої “люди падали й лежали на дорогах як дрова”. Вона повернулася рівно за три століття по згаданій, у 1652 році. Тоді, після перемоги на Батозькому полі, військо Богдана почало облогу Кам’янця-Подільського, але через “морове повітря” зняло її. З цього року “великий мор був по всій Україні, вельми много людей померло”, як зазначалося в хроніках тієї доби.
Триклята напасть осіла в наших землях надовго. Трохи послаблюючи свої смертельні обійми, вона знову бралася до справи у 1661 – 1664, 1673, 1703 роках. Особливо рясно вжнивувало “морове повітря” на Запоріжжі 1673 року, коли козаки воювали не стільки із зовнішніми ворогами, як із чумою: вивозили подалі померлих, випалювали житло і господарські споруди, переселяли цілі курені. А ще густо диміли люльками та більше, аніж зазвичай, пили горілки. Не в походах, звісно.
За фактом, упродовж трьох століть в боротьбі з чумою наука не сказала нічого нового. Так, у своїй праці від 1623 року “Про запобігання моровому повітрю та лікування хворих”, доктор медицини Слежковський причини чуми вбачав у все тій же “карі небесній”. На думку визнаного фахівця, лікуватися від неї слід було натиранням тіла соком рути та вживанням суміші з будь-якого алкоголю і сечі хлопчика. При бубонній чумі світило радило прикладати до пухлин теплі груди щойно забитої суки, розпластаного живцем голуба або місиво з розчавлених жаб. Саме такі “ліки” найчастіше й використовувалися населенням Польщі й України у боротьбі з чумою.
Звісно, без будь-якого позитивного ефекту. Лише на початку ХVІІІ століття антагоністичні народи почали практикувати відносно дієвіші методи боротьби з епідеміями, запропоновані ще 1546 року італійцем Фракостро. Хворим давали блювотне, натирали тіло оцтом із сіллю, поїли настоянками з бузку, меду, рути. Чи допомагали відчутно такі “припарки” – невідомо, але мед таки не кисіль із жаб. Згадали й вчення лікаря Вольфа. Свого часу той пан зауважив, що у часи великого мору ХІV століття, коли загинули навіть королівські сім’ї Кастилії, Арагону, Наварри, які пересиджували чуму у замках, Папа Климент VІ – особа доволі публічна – не захворів, хоча щоденно й виходив з проповідями до натовпу. Річ у тім, що його завжди оточували священики зі смолоскипами, а довкола його резиденції палали багаття. Тож, рятівниками були вогонь і… сірка, як тоді вважали – його сухий стан.
Полювання на відьом
Україна пропахла сіркою наскрізь. Будинки і їхніх мешканців сіркою обкурювали, її додавали до борошна, страв, горілки. Не лише хутори, а й цілі села загороджували усім підходящим, на кутах вкопували великі хрести, а по периметру запалювали багаття, що зливалися у суцільні смуги вогню.
За необхідності впроваджувалися й “рішучіші” заходи. У Європі тоді набули чинності закони магістратів, згідно з якими жінок, запідозрених у чаклунстві, спалювали. У Польщі й Україні це право авторизувала шляхта: придворний лікар Станіслава Понятовського розповів про поміщицю з Познані, яка, захворівши, наказала спалити кількадесят “підозрілих” жінок. Полювали на відьом і в нас. Найвідомішим став випадок, коли 1666 року (саме тоді в Лондоні лютувала епідемія чуми) гетьман Іван Брюховецький наказав спалити шість жінок за те, що “його, гетьмана, та його жінку зіпсували, тяжку недугу напустили (йшлося не про чуму, а про сухоти, та чи до таких “дрібниць” було?), викрали в гетьманової жінки дитя з живота”.
Однак, це мракобісся й надалі підкріплювалося загальним профілактичним “вогнем очищення”. Але одне іншому не заважало: під час пошесті 1711 – 1720 років у селах було спалено кількадесят жінок, звинувачених у ритуальному відьомстві, або й просто “чорному оці”. З тією ж таки, “профілактичною” метою.
