Село і корановірус. Самоізоляція є, уже років так із 10. Щоб побачить сусіда, треба кеди чи кросівки, а в кого ще балєтки хромові збереглись, то взагалі повезло. І маршбросок не 1,5 м, а 1,5 – 2 км. Так що зустрічі не всім під силу, виходячи з контингенту, що залишився у селі. Самоізоляція капітальна.

Інколи доходиш до думки, що треба малювати людські силуети і ставить біля опустілих дворищ. А про те, щоб полаяться через межу, або гостріше – скрутить дулю та тицьнуть брехливі кумі, то тільки мрії. Побачиш машину велику – бий поклони, клади хрести – поталанило.
Бобри, косулі, фазани, зайці, лисиці – найкращі друзі. З цього виходить, що мить руки часто не треба. А виходячи з того, що село залишили без товарів першої необхідності, то дезенфікуватись будемо перваком. Мила простого нема. Сміх і гріх. Стратегічний товар. Партизанськими методами достаєш цвяхи, вапно, фарбу, панчохи, миючі засоби. За посівний матеріал – окрема мова. Може з наших мальовничих сіл дєрєвні хочуть зробить?

Медична основа села – наш лікар. Не називаю його фельдшером, бо для нього замало. Об’їздить таке село, вислухати все: від болячок у 80 до заборони каналів, погоду, долю дітей, онуків, правнуків, про бездіяльність влади і т. д. Це може тільки Лікар. Тут нам, поталанило. Виживемо.

А ще викинемо телевізори, щоб не кортіло дивитись оте лайно, яке ллється 24 години. То не інформація, то бруд. Вийдемо на свої подвір’я, махнемо сусіду рукою, може побачить. А як ні, гукнемо – це можна, це треба, щоб дізнатись, то сусід чи намальований силует. Трошки приймемо дезінфекції, бо козацького роду, і на город самоізолюватися, бо ще є від кого, бо ще є Село.