Не такі вже й дивні черкаські топоніми кінця ХІХ – початку ХХ століття: вулиця Паризької Комуни тоді називалася Другою кладовищенською, вулиця В’ячеслава Чорновола – Третьою кладовищенською. Вулиці з такими назвами були в усіх містах і містечках з населенням хоч у кількадесят тисяч душ.
Не знаю, чи депресували тамтешні обивателі з цього приводу, але напевне – не зважали, як сьогодні байдуже тим, у чиїх вікнах завжди так зване «Пушкінське». Кажуть, що й «не бачать» того кладовища, а по суті вже дикого парку. Воно таки краще, аніж якісь труби котелень чи панелі сусіднього будинку. А світанкові солов’ї як виспівують… Ще підсумовують прописною істиною: мовляв, боятися треба живих, а не мертвих.
Тож околиця, зовсім не престижна (Соснівка точно краща), зате до цукрозаводу недалеко й майстерень Гроссе зовсім вже близенько. І якось би було, та власне й попрощалися ще до більшовиків з цими назвами – одна вулиця стала Глібовською, інша – Ігорівською, але…
Наприкінці 1950-х в цьому районі розпочалося будівництво «нових Черкас». Тоді знадобилося швидко зв’язати житлову частину міста з новобудовами «великої хімії» і робітничим «посьолком». Дійшли висновку, що могильний кордон тут вкрай недоречний – сум навіває, а може й ударні показники псує. Тому вирішили: бути на його місці жилрайону з кінотеатром, магазинами, будинками. Все, як належить обласному центру.
Не раз, хоч і не десять, мені довелося чути оповідки містян відповідного віку про дні і місяці того «великого переселення» останків сотень земляків, похованих у кварталах, де давно ринок, колишній кінотеатр «Мир», сектор житлової забудови. Траплялося, що тим розповідям навіть віри не мав, адже нормальні люди так би не чинили. Одначе…
На перепоховання влада відвела теплих півроку 1958-го. Мало кого забрали, дуже немилостивою до людей видалася перша половина ХХ століття. А потім пішли бульдозери, слідом – артілі гробокопателів. Їх тоді чимало в Черкасах оберталося, цих битих на всі копита чолов’яг із не завжди благополучною біографією: щойно ж закінчили «переселення мерців» із зони затоплення.
Кузови вантажівок наповнювалися усім підряд, тотально. Трухляві дошки домовин і кістки на машинах мали такий самий буденний вигляд, як і будівельне сміття. А в неробочий час у траншеях промишляли безбожні босяки, а по суті – таки мародери. Золоті коронки, царські нагороди, зрідка годинники у срібних корпусах – добро знаходилося. Один теперішній дідусь зізнався, що оскільки старші «старателі» завжди наганяли пацанів з місць свого промислу, то їм, шкетам, залишалися «невинні розваги». Наприклад – «…візьмемо кілька черепів, просилимо через очі мотузки, і гайда у сквер чи на алею. Там повилазимо на дерева й чекаємо тіток, або ще краще дівчат. Підійде така поближче – а зверху голова прямо перед нею. Було, що й відливали кількох. До морозів одну купу вивезти не встигли, вона після дощів схопилася, і ми там гірку влаштували…» А його сусід жалівся, що на початку 1960-х, допоки копав фундамент і ставив дім, розворушив могилу. Потім ще одну на городі. «Обичне дєло тут було…»
Відсторонено та без емоцій залишається констатувати, що саме на тому кладовищі знайшли свій аж ніяк не вічний спокій й відомі у місті люди. Наприклад, 1935 року тут поховали засновника Машбуду Івана Карловича Гроссе. Прощання з ним вилилося у наймасовішу жалобну процесію тих часів, коли подібні почесті «старорежимникам» радянською владою, м’яко кажучи, не віталися. Там же знаходилося й кілька могил заможних грабарів. Таким вже тоді встановлювалися гранітні та мармурові пам’ятники, добре помітні в оточенні простих дерев’яних хрестів. Зрештою, фінал у надгробків став однаковим.
