«Болить мені Чорнобиль…»

«Болить мені Чорнобиль…»

Цю фразу із уст Тамари Петрівни Комар, теперішньої жительки Катеринополя, моєї колеги по журналістському цеху, довелося чути не один раз. І стільки в ній невимовного страждання і гіркого болю, що їх не можна передати на газетних шпальтах. Слова, як розплавлене олово, гарячими краплинами падають на серце і пропікають його, залишаючи болючу рану, яка не зарубцьовується. А втім ось її розповідь.
«За понад 29 післячорнобильських літ стільки вже сказано про цю катастрофу та її наслідки, що не хочеться говорити штампами. У ці дні просто згадаймо загиблих і померлих, віддаймо шану тим, хто став на шляху смертоносній радіації і нині живе поруч із нами, маючи «букети» хвороб, набуті у ті дні і місяці, коли вони ліквідовували наслідки аварії на Чорнобильській атомній…
От і в грудневі дні лечу спогадами у невеличке поліське містечко на Київщині за 50 кілометрів від Чорнобиля. Там минуло дитинство, юність. Там народився мій син. Там залишилася батькова могила… А Чорнобиль з центру сусіднього району, з яким змагалися (тоді це було традиційним), однієї ночі став центром світової трагедії.

«Болить мені Чорнобиль…»

За кілька місяців до аварії на ЧАЕС на вулиці містечка зустріла циганку. На мою відмову поворожити жінка кинула мені вслід: «Сама того не відаєш, зміниш роботу і місце проживання і не ти одна…» Звісно, що слова циганки тоді викликали посмішку і скоро забулися. Сім′я, батьки, робота. Тільки побудувалися… Навіть у страшному сні не могло наснитися, що слова смуглянки стануть такими болісно-пророчими. А життя поділиться на періоди до Чорнобиля і після.
Було страшно. Найбільше лякала невідомість. Не можу через десятиріччя когось звинувачувати в замовчуванні. Правду не те, що не завжди говорили, її до кінця ніхто не знав і не знає досі. Тільки душі померлих відлітають в небеса…
Люди, як і в будь-якій трагічній ситуації, вели себе по-різному. Одні панічно боялися, інші — нічому не вірили, ігнорували всі поради і застереження. Хоч ніде правди діти, часто вони були безглуздими. Чи той, хто писав рекомендації для громадян, котрі проживають у зоні з підвищеним рівнем радіоактивного фону, пробував обдирати кору з дров перед їх спалюванням, а попіл закопувати на півтора метра в землю. А корів, кіз купати після кожного повернення з пасовища?.. Що ж тут дивуватися бабусі з поеми «Чорнобильська мадонна» Івана Драча, яка взула корову в кирзові чоботи і накрила тварину целофаном, щоб захистити її від радіації.
Необізнаність породжувала фантазію, спонукала до дій. Люди намагалися знайти вихід з невідомого. Звідси і безкінечний гіркий «чорнобильський» гумор. Усе це за словами класика могло б здаватися смішним, якби не викликало суму.
Горе завжди об′єднує людей. Не став винятком і Чорнобиль. Майже кожне село приймало на тимчасове проживання громадян евакуйованих з Прип′яті. Мені відомий був лише один факт, коли чоловік відмовився дати тимчасовий притулок сім′ї, маючи добрі умови проживання. Усе село засуджувало того чоловіка. А з переселенцями ділилися усім, чим могли.

Коли іноземна телекомпанія знімала багатосерійний фільм «Портрет СРСР», одна з його серій присвячувалася Чорнобильській трагедії. Я працювала зі знімальною групою в одному з сіл, жителі якого приймали евакуйованих. Іноземці ніяк не могли второпати зміст дій простої селянки. А вона показувала велику кімнату, де проживала сім’я з Прип′яті.
«Ми, — каже, — з дідом переселилися у «врем′янку».
«Що то є врем′янка?», — допитувалися, доки не показали їм маленьку хатинку в глибині подвір′я. Як це, дивувалися тележурналісти, самі — в гірші умови, а чужим незнайомцям — світлі, просторі кімнати.

А господарка спокійно, щиро каже: «Вони ж і так натерпілися, в руках була одна лиш сумка з документами. Чоловік, дружина і двійко діточок. Майже місяць у нас жили. Тепер листи пишуть, як рідні». Так і не збагнули чужоземці української великодушної ментальності.
Вразила ще одна сім′я з села, яке побудували в полі для переселенців. На запитання, як влаштувалися, літній чоловік сухо відповів: «Нам не звикати». А вже потім, згортаючи самокрутку з домашнього тютюну, повідав трагедію своєї родини. Його село спалили німці у Другу світову. Після війни побудувалися, не залишили рідних місць. То надумалися Київську ГЕС будувати. Штучне море затопило і село, і церкву, і цвинтар. Попрощалися навіки із землею батьків. Переселилися на нове місце, обжилися, діти виросли… Та поряд був Чорнобиль. Розгнузданий атом заставив навіки покинути Ладижичі. «Ніколи не думав, що доживати віку буду ось тут. Спасибі, що дали житло», —завершив розповідь старенький, — тільки тут я вже не приживуся…»
Чорнобиль перевернув життя багатьох родин, покалічив тисячі доль. Його відлуння ще відчуватиме не одне покоління. Але ми пройшли і це випробування. Чорнобиль загартував і зміцнив нас, українців. І ми повинні вистояти, бути єдиними, як ніколи, у цей нелегкий для нашої країни час.

Василь Ходзіцький

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x