Мала земля. Тут починається «Центр»

Мала земля. Тут починається «Центр»

Все відносно, але для мене з дитинства – підсвідомо так. Проїхав пару зупинок з Казбету автобусом №1 чи тролейбусом №1 до зупинки «Трикотажна фабрика» – ти в центрі. А закінчувався він, само собою, «Будинком торгівлі».

Назад, до перехрестя. Ось ті будиночки на розі Шевченка – Кірова, на місці яких «Добробуд» вже пару років жене житловий хмарочос, поруч з яким навіть 48-метровий «німецький» будинок видаватиметься невеличким. Скільки у ньому планується поверхів – 22 чи 24 – зараз не пригадаю, та й не суть. Якось навіть не уявляється, як воно буде, коли отакенний колос на бетонних ногах нависне прямо над вузьким у тому місці тротуаром.

Все ж «архітектурна пам’ять» – штука непевна. Ніби не сумніваєшся, що ту чи іншу картинку вона збереже назавжди, а мине кілька років – і «упс… а що ж тут було?»
Ну, конкретно отут – я добре пам’ятаю, адже минав дистанцію щодня (а знаєте, що таке «дистанція»? то відстань, яку проходив середньостатистичний стародавній грек за час від появи над обрієм найменшого шматочка сонця до миті, коли вже ціла червона куля прикрашала горизонт).
На початку 2000-х слідом за наливайкою з царською назвою «Лідія ІІ» – вона й досі жива-здорова, тільки ім’я змінила – але трохи глибше, стояло рядочком три аналогічних за профілем діяльності «заклади», фактично цілодобових. Пластикові столики, пластикові стаканчики, пластикові кури… Гидке пійло: що міцне, що «Юпі». Влітку перед «алко-сектором» – яскрава пивна палатка і кілька парасольок. На кордоні усієї цієї пишноти, перпендикулярно тротуару, сиділо кілька бабушок. Офіційно – із сємками та поштучними сигаретами. Неофіційно – із вже зарядженими біломоринами.
А між наливайками починалася стежка «в бур’яни» (реально туди, бо до того, як почали копати котлован, там вовки вили). Власне – до кривої туалетної будки, але після пива до неї не всі доходили. Жахіття, одним словом, ота «мала зємля» першої половини 2000-х на місці цих симпатичних будиночків з першого фото, «родових гнізд» кількох поколінь невідомих мені земляків.

Мала земля. Тут починається «Центр»

Через дорогу – «німецький будинок». Давно немає ані Радянського Союзу, ані Німецької Демократичної Республіки, а він все ще нагадує ту «дружбу – фройндшафт» прикінцевих 1970-х. Та й абевіатура «DDR» старшим поколінням все ще ідентифікується безпомилково.
Влітку 1977 року до наших країв дотягли гілку газогону «Оренбург – Західний кордон СРСР» і в місто над Дніпром знову прийшли німці: здебільшого – біляві та руді, дехто – в круглих окулярах, але усі поголовно – в джинсах! Добре запам’ятав той загін, бо доволі довго його підрозділ копав траншеї уздовж вулиці Ільїна. Там, де вона перетиналася з Воровського (Університетською), стояв їхній будвагончик, над яким майорів синій прапор Спілки вільної німецької молоді з літерами FDJ. Нам, малим аборигенам, не треба було офіційного запрошення для зустрічей з іноземцями «на найвищому рівні». Запросто приходили і якщо чиясь мамка заходилася з тістом, то трохи пиріжків перепадало й «отим фріцам». Бо хоч, без сумніву, були серед них і нащадки окупантів, та діти за батьків не відповідають.
А гедеерівці пригощали нас хрустким печивом з яскавих пачок, зовсім не схожим на наше гливкувате, а ще жуйками-пластинками з коником на обгортці. Німці доволі непогано говорили російською, адже вивчали її з першого класу. Між іншим, як і всі їнші закордонні «соціалістичні» діти від Куби до В’єтнаму.
От тоді, а власне – ще навесні 1977 року, німці й взялися за будівництво прем’єрного черкаського хмарочоса. Понад 40 років він просто «німецький будинок», а тоді називався «Дім дружби».
Він дивував усім: незвичайним плануванням коридорів, великими ліфтами з дзеркалами, наявністю спеціальних місць для велосипедів і дитячих візочків, широким пандусом при вході та іншими зручностями, цілковито відсутніми в наших висотках. Не раз і не два, висолопивши язика до анатомічної межі, бігав з друзями бічними сходами до найвищого з вікон – тих, що у бік Соснівки, щоб побачити Черкаси з отакенної височини. Коли навпроти тебе за прозорим простором тільки килим міста і надвечірна сонячна куля…
8 травня 1978 року голова окружного виконкому будівельного округу Ерфурт Ріхард Готе передав символічного ключа від 16-поверхівки голові черкаського міськвиконкому Миколі Остапенку. Прикметно, що для спорудження цього житлового велета будівельникам з НДР знадобився лише рік, адже перший куб грунту в самоскид завантажили «буквально учора», 28 квітня 1977 року. Нині такими темпами нікого не здивуєш, але, вочевидь, тут йдеться не про сучасні будівельні технології, а про виробничу дисципліну і німецьку пунктуальність. До речі, близнюки нашої 16-поверхівки й дотепер є багатьох містах Східної Німеччини.

Мала земля. Тут починається «Центр»

Запрошую на протилежний бік бульвару. На куті кварталу – старий, але душевно відреставрований будиночок «з башточкою». В оригіналі її ніколи не було, але як насадили – то ніби й нічого. Реконструкція тривала у 2002 – 2004 роках.
Ставили дім у 1895 – 1896 роках на замовлення заможного єврея, а будували росіяни-старовіри. Проект взяли з популярного в ті часи каталогу Руска і Захарова 1830 року, який містив понад 200 варіантів міщанського житла.
По смерті власника у погромі 1919-го його покої поділили на кілька сімей, а в 1920-х тут жив перший черкаський воєнком Григорій Рябоконь. Родом з Байбузів, вірний служака нової системи, та однаково його «пустили в расход» 1938-го. А слідом квартирував той, хто сам «пускав в расход» цілими партіями: начальник місцевої «надзвичайки» Шумов. У війну будинок був поранений, але не смертельно. Після неї там знову зробили «вулик» на чотири сім’ї, які двома чи трьома поколіннями відносно благополучно жили в будинку аж до початку реконструкції. Ще з 1960-х років в одній з кімнат здійснювався попередній продаж залізничних квитків, а згодом на місце каси вселилася «укртелекомівська» майстерня.

Нам ще раз «через дорогу». Від 1968-го й точно не знаю до якого, може до середини 1980-х, тут була взуттєва майстерня «Хвилинка». По відкриттю її послуги рекламувалися в газеті: «Якщо вам необхідно терміново полагодити туфлі, черевики, чобітки, поспішайте до спеціально обладнаної майстерні дрібного ремонту взуття «Хвилинка». Протягом 10 – 15 хвилин майстер відновить вашу туфельку, поверне до життя пошкоджені черевики». То, власне, все, що мені про ту чоботарню відомо. У 1970-ті поряд знаходилося якесь кафе з плодово-ягідними винами: це те, що довідався.
А потім почалася довга і в чомусь трагікомічна історія спорудження «афганської» церкви.
Щоправда, з датою початку будівництва є непевність, із цим об’єктом з самого початку все було надто незрозуміло для обивателя. Утім, як з’ясувалося вже згодом, – і для більшості причетних теж. Принаймні, заговорили про потребу встановлення культової споруди вже невдовзі після того, як 1989-го відкрили пам’ятник загиблим у Афганістані черкащанам.
А предметний діалог із владою почався у часи головування Анатолія Волошина, а далі справа перейшла у площину «чотирирічних циклів»: у червні 2009 року були виконані земляні роботи та презентовано проект Свято-Стрітенського храму, – аби мало не було у 21 метр заввиш, а 7 липня 2010-го у фундамент заклали символічну капсулу. Далі – тривала пауза, упродовж якої на вже «зроблене» неможливо було дивитися без жалю: периметр перетворився на смітник, ненакрита завезена цегла посипалась від перепадів температур та вологи…
Звісно, відкриття 15 лютого 2010-го не відбулося. Початок нового «циклу» датований груднем 2013 року. Тоді головний обласний архітектор Василь Дмитренко усно презентував «переосмислене»: площу, пам’ятник, меморіальну частину музею, та власне – саму церкву. Але оскільки діло було ще до війни на Сході, то усього він передбачити не міг. Проект відкоригували, змурували «стіну», яка наче як символізує афганські хребти… Чи воно закінчене, чи просто аби цегла не пропала – не зрозуміло. Візуально – нецензурно. Все в комплексі – якийсь рваний мілітаристський «сюр» за мотивами радянських меморіалів.
А з церквою «МП» тепер взагалі «ситуація». Тимчасова стоїть, але це точно не те, що давно мало б бути. Та й чи потрібна вона тут, за пару сотень метрів від Свято-Троїцької, – теж питання…

Мала земля. Тут починається «Центр»

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x