Так, хочеться снігу. І хоча аномальне тепло цьогоріч дозволяє не аби як економити на опаленні, і комунальним службам немає потреби піклуватися про чистку доріг від снігових заметів, і одягу цієї зими ми вдягаємо на один шар менше – це все добре, але… Все одно мріється про сніг і мороз. Можливо тому, що скоро Новий рік і біло-сині ліхтарики у вітринах та на голих деревах виглядають якось сиротливо. Можливо. Тож так хочеться аби нарешті холодна сірість і похмурість перетворилася на справжню передноворічну казку. Щоб вранці глянути у вікно, а там біло-біло…
Вона народилася від великої чорної хмари і холодного вітру, що своїм подихом перетворив маленьку краплинку води на пухнасту красунечку. Поряд кружляли її сестри, вони перешіптувалися, сміялися і з цікавістю поглядали униз. А внизу поволі пропливали білі простирадла засніжених полів і дахи сільських будиночків. Аж ось несподівано на обрії щось заіскрилося, засяяло різнобарвними вогнями – дивина та годі. Сніжинки пожвавішали, питаючи одна в одної, що то може бути. Але відповіді на це питання ніхто не знав. Та несподівано з’явився вітер:
– Це – місто, – проказав він і чимдуж дмухнув на хмару, понісши її якраз до дивного сяйва, яке швидко почало збільшуватися в розмірах і вже було видно широкі вулиці, висотні будинки і обриси дерев, вкритих снігом. А в самому центрі міста красувалася велетенська ялинка, яка мов у казці, виблискувала безліччю яскравих різнокольорових ліхтарів. Під лісовою красунею юрбилися люди, раз по раз щось вигукуючи і голосно сміючись.
– От якби мені потрапити на цю диво-ялинку, – замріяно прошепотіла Сніжинка, – я б теж сяяла не гірше тих ліхтариків. Люди дивилися б на мене і раділи, а я б була найщасливіша в світі.
– І ми хочемо на ялинку! Хочемо на ялинку! Хочемо на ялинку! – зарепетували сніжинкові сестрички.
– Добре донечки, – хмара посміхнулася і миттєво почала важчати та роздуватися. Налякані сніжинки причаїлися і замовкли, а через якусь мить велетенська хмара вибухнула рясним снігопадом. Сніжинки вже не трималися одна одної, а вільно кружляли в повітрі. Одні спліталися в хороводи, утворюючи дивний танок, інші віддавалися волі вітру, і летіли хуртовиною на прекрасне місто. Лише наша Сніжинка самотньо хиталася в повітрі, намагаючись потрапити саме на диво-ялинку.
– Ось так, ще трішки. Ще трішки – і я буду на ялинці, – весь час повторювала вона.
Та ось, коли ялинка була вже зовсім близько, необережний рух вітру відніс сніжинку далі від красуні. Але маленька не здавалася, вона з усіх сил сперечалася з вітром, намагаючись підлетіти як найблище до своєї мрії, але марно. Від безпорадності Сніжинка гірко заплакала. Ліхтарі на ялинці з подивом спостерігали за ридаючою Сніжинкою, а сестрички співчутливо заспокоювали:
– Змирись.
Тож Сніжинка дивилася на розмаїття вогнів на ялинці, що поволі віддалялися, і прощалася із своєю мрією. Аж ось раптом вона торкнулася чогось теплого.
– Яке дивне відчуття, – лише встигла подумати вона і… розтанула. Вона лежала маленькою краплинкою води на долоньці малюка, який саме в цю хвилину загадував новорічне бажання.
– Встиг! – радісно закричав малюк. – Я встиг загадати, поки сніжинка не розтанула. Тепер моє бажання обов’язково здійсниться!
– А моє – ні, – прошепотіла Краплинка і скотилася з долоньки прямо на м’який килим снігу. Мороз миттєво скував її, перетворивши на маленький шматочок криги.
– Ось і все – життя скінчене, – подумалося змореній Сніжинці.
– Не сумуй, у тебе ще все попереду, – почулося десь згори. Піднявши заплакані оченята, Сніжинка побачила старий Кущ Калини. Згорблений під вагою сніжних шапок на своїх яскраво-червоних кетягах ягід, він був схожий на примару.
– Ти нічого не розумієш, – відказала вона. – Я мріяла сяяти, як ліхтарики, я хотіла дарувати радість людям, а натомість перетворилася на кригу.
– Принаймні одній людині радість ти вже подарувала, – і Кущ показав гіллям на щасливого малюка, який щойно загадував бажання.
– Це не те, чого я хотіла, – прошепотіла Сніжинка і, зморена, заснула міцним сном.
На ранок вона прокинулася від глузування ялинкових ліхтариків:
– Ви бачили? Ви чули? Вона хотіла бути одною з нас! Це неймовірно! Це не можливо! Звичайний шматок льоду забажав стати святковим ліхтариком!
А велика Різдвяна Зірка, що красувалася на верхівці ялинки, лише зневажливо пхикнула. І це найбільше образило Сніжинку. Вона безпорадно дивилася вгору і мовчала. А вночі, коли ніхто не бачить – плакала.
Святкові дні скінчилися. Ялинкові прикраси, ліхтарики і навіть пихату Різдвяну Зірку люди склали в паперові ящики до наступного року, а ялинку відвезли на смітник. Ця подія вразила Сніжинку до глибини її маленького крижаного серця. Вона забула всі образи ліхтарів і із співчуттям проводжала їх сумним поглядом.
Час спливав. Мороз слабішав, а сонечко все частіше пригрівало. Єдиним співрозмовником Сніжинки був Калиновий Кущ. Він розповідав цікаві історії із свого життя і розраджував її, коли вона сумувала. Одного дня Сніжинка відчула, як знову тане. Але зараз вона лежала на вогкій землі, тож краплинка, на яку вона перетворилася, виблискуючи на сонці, поволі просоталася в грунт. Саме тут, майже на поверхні, лежала насінина. Що то була за насінина невідомо, але зволожена Сніжинкою родюча земля і тепло сонця зробили диво. Насінина розбухла, проросла міцним паростком і розквітла пишною квіткою. Виявляється Сніжинка взимку потрапила на квіткову клумбу, присипану снігом. Зараз же, влітку, клумба милувала око яскравими пахучими квітами. Люди йшли і посміхалися такій красі. Посміхався і старий Калиновий Кущ, пишаючись своїм буйним цвітом і радіючи за свою давню подружку. Її мрія таки здійснилася і вона подарувала людям радість.
Та одного спекотного дня сонце так припекло землю, що краплина води, на яку перетворилася Сніжинка, стала парою. Нічого не розуміючи, сполохана Сніжинка почала підніматися вгору.
– До побачення, – прошелестів Кущ.
– Прощавай, – сумно відповіла Сніжинка. Вона прощалася назавжди, адже ще не знала, що незабаром в небі знову стане краплиною і зустрінеться із старим Кущем, впавши на нього живильною зливою.
– Напевно я таки щаслива, – подумалося їй, коли вона з висоти дивилася на свою квітучу клумбу.
А навколо вже купчилися дзвінкі краплини, збираючись в велику сиву хмару. Куди цього разу дмухне непередбачуваний вітер?
