Тема АТО і АТОвців уже якось приїлася. Всім хочеться стабільності, спокою та миру. Ми звичайно можемо не дивитися новини, оминати статті на гарячі військові теми і не помічати на вулицях людей в камуфляжі. Але ті, що побували на передовій, дозволити цього собі вже не можуть. Війна всоталася в їхню свідомість, перетасувала звичні пріоритети і цінності й стала невід’ємною частиною їхнього життя.
«А заради чого вони врешті-решт воюють?» – таке питання ми, мирні люди, з розумним виглядом задаємо один одному, а іноді і їм самим, людям у камуфляжі. Людям, для яких це питання риторичне, адже воюють вони заради нас, мирних і втомлених від війни, за наших дітей і за нашу українську землю. І їм не зрозуміло й боляче, що ми взагалі ставимо такі безглузді питання. Адже сидіти в двадцятиградусний мороз в окопах, смажитися в сорокаградусну спеку в БТРах, втрачати здоров’я і віддавати життя можливо тільки коли маєш тверду впевненість у необхідності твоєї жертви. І їм важливо, щоб ми це розуміли. Адже вони, не з чуток знають, що свідомо віддавати життя таки важко.
Нещодавно на Центральному ринку підслухала розмову між двома чоловіками. Говорили вони голосно, тож не почути їх було досить важко. Навколо них стояли сільські жіночки-продавчині, що порозкладали свій товар на убогих залізних прилавках, юрбилися, ковзаючись слизькими проходами, покупці. Але чоловіки ніби й не помічали того всього, було видно, що вони щиро раділи зустрічі, адже довго не бачили один одного.
– Ну що, нарешті дембель? – спитав один з них і дружньо плеснув іншого по плечу. Він був високий і худий, чим помітно відрізнявся в натовпі.
– Та ні, відпустка, – відповів інший, ніяково посміхаючись. Він і виглядав якось ніяково. Звичайна куртка, звичайні джинси і недоречні стоптані берці.
– І що ти про те все думаєш, коли воно закінчиться? – вже не так радісно спитав високий.
– Не скоро, – відказав той, що в берцях.
– І заради чого те все? Ото якби ви покинули, мать твою, зброю і пішли додому, хай би депутати і їхні синки самі воювали.
– Та ні, – засумнівався той, що в берцях, – так не можна.
– А їм, кровопивцям, можна? – вже кричав високий. – От ти спитай цих бабусь, добре їм живеться при цій владі? Стояли б вони тут на морозі, аби було за що хліба купити? Ти спитай мене, яка в мене зарплата і яка комуналка! Спитай у моїх дітей – вони мріють закінчити навчання в цій довбаній дірі і їхати звідси на хрен! А ти йди, воюй, може ще й контракт підпиши.
– Я підписав, – опустив голову той, що в берцях.
– Нащо? – лютився високий. – Порошенка захищати? Депутатів отих? Хай далі нищать Україну, – він аж захекався, – бо ще не вмерла, – і невесело розсміявся своєму дотепному використанню перших слів Гімну.
Той, що в берцях, до синього зціпив губи, процідив:
– Бувай, – різко розвернувся на слизький доріжці і пішов геть.
А високий поглядав навколо себе, напевно очікуючи підтримки від оточуючих і продовжував обурюватися:
– Контракт він підписав! На гроші купився! В армії ж зараз зарплати – ого-го! Не такі, як у нас! За такі можна й Порошенка захищати! І депутатів отих продажних! А ви тут живіть, як хочете! Гнати їх всіх треба! – він смачно плюнув і пішов геть.
А сільські жіночки-продавчині мовчки сиділи коло свого товару, що порозкладали на убогих залізних прилавках. Вони навіть словом не перекинулися. Замислилися, кожна про своє. Тож заради чого вони врешті-решт воюють?
Юлія Вовкодав
