Підкину трохи дровець в гарячу тему, яку підняв мобілізований журналіст Майкл Щур (Роман Вінтонів). Він неодноразово писав на своїй сторінці в Фейсбук про незадовільне харчування в головній їдальні 169 навчального центру «Десна».
Мені теж пощастило відчути «переваги» армійського харчування на собі, потрапивши на початку листопада до цієї учебки. Найбільше, що вразило тоді з негативної сторони – рідке, огидне на вигляд «кашло» в місцевій їдальні. Тоді подумав, готують «як свиням». У країні, де йде війна, запорукою перемоги мало б бути якісне забезпечення солдат, а не розбудова свиноферм.
Прийшлося пересилити себе їсти те, що дають, щоб були сили та енергія для щоденних 10-кілометрових маршів з автоматом, у повній викладці. Ще що було неприємним, з моїми 194 см. зросту порції не вистачало. Особливо критичним виявилися останні години перед обідом, якщо ти поснідав о 6 ранку, обід в 14:30, то самі розумієте… Звичайно інколи щастило на добрих жіночок на роздачі, вони давали дві сосиски чи інколи навіть дві канапки з сиром… Хлопці заздрили, і казали: «А мені? – Не положено».
Мав надію, що це зміниться після відвідин, «ревізії» їдальні самим комдивом, керівником центру генерал-майором М. Одного дня підходячи на роздачу «їдла», я помітив його уважно оглядаючого, як солдатикам видають хліб із маслом та інше. Поварихи стояли бліді, бо «рильце мабуть у пушку». Їх попустило лиш після того як комдив з незадоволеним обличчям покинув приміщення, а за ним і вся «королівська рать». Але віз і досі там.
Першовідвідувач цього чарівного закладу може подивуватися ще кудлатим псам, що бігають, як так і треба між столами випрошуючи кісточку або неможливопережоване м\’ясо. Напевне такого не побачиш ніде в цивілізованому світі. Досягнення…
Зважаючи на те, що раніше держава виділяла 18 гривень на харчове забезпечення одного солдата на день, а зараз 48, то може воно так і повинно бути. Хоча для порівняння. Нас на місяць возили у відрядження у Гончарівське. Там із тих самих харчів готували «по-домашньому» смачні та поживні страви! Котлети були з м\’яса, гречка розсипчаста, все як у ресторані. Тож можна зробити висновок, що деснянські кухарі мають занадто великі торбини/машини, з якими повертаються додому. Ще можна зважити на те, що забезпеченням займаються приватні фірми та «ділки» ласі до наживи. Одному з них ми розвантажували 40 тонну фуру з картоплею, пізніше з рисом, м\’ясом та сушкою. Він виглядав як трьохрічний кнур, що не влізає в сарай, ще й по висловлюваннях сєпар, пер на державу, з якої і сам годується…
На завершення, розповім про «фобії» побратимів. Нам дають їжу в пластиковій посуді, думаю пов\’язано це з величезною кількістю військових, що харчується, щодень біля п\’яти тисяч, та дотриманням гігієни. Так от один з полтавських хлопців любив забирати пластиковий стаканчик з собою, інший любив забирати вилки та ложки, носив їх завжди в нагрудній кишені. А я занадто швидко їв, що отримував зауваження від Віталіка Зезекала: «Це шкідливо», – казав він мені. Та в мене по-іншому не виходило, мабуть давались взнаки гуртожитьські роки, коли сковорідка картоплі була на сімох!
Апогеєм незадовільного харчування, для мене стали побачені нещодавно ложки на стелі, приліплені на масло! Зважаючи на те що стеля в залі їдальні висока, десь вісім метрів, то якийсь «чудак» постарався, висловлюючи свій протест!
