Я розмовляла з ним майже дві години. Він років тридцяти, білявий з сіро-блакитними очима, такими сумними й глибокими, як осіннє небо, такі бувають лише в тих, хто бачив війну, хто дивився в очі смерті. А ще в тих, хто знає ціну життю… ну і всьому іншому. Реальну ціну.
Він не жалівся, просто констатував факти. Розповідав, з чим стикаються люди, що повернулися з війни, коли намагаються отримати блага й пільги, обіцяні й широко розрекламовані державою. Розповідав про те, як почувається в нашому мирному місті, з мирними людьми, які вже переситилися страшилками про війну. Розповідав, розповідав, розповідав…
– Я ніколи не думав, що так буде, – він ніби зніяковів від своїх власних слів, – хіба заради цього я йшов воювати?
Так, бюрократизм і корупція (між нами кажучи, уже нудить від цього слова) – це можна сказати візитівка наших державних установ. А щодо зневаги…
– Так, іноді саме зневага, – спокійно повторює він. – Знаєш скільки мені кидали в кабінетах чиновників «я тебя туда не посылал». А скільки разів хлопчики-мажори дивилися зверхньо на мій камуфляж. Як на дурачка.
– Слухай, щодо камуфляжу, – мені захотілося включити фахівця-психолога, – чому ти весь час його носиш?
– Не можу зняти, мені так комфортно, – пояснює він. – Намагався одіти гражданку, але відчуваю, що воно все якесь не моє, опудалом почуваюся.
– Але ж весь час у камуфляжі теж не завжди зручно, – з розумним виглядом відказую я, – напевно варто спробувати ще. Навколо ж мирне життя, камуфляж не потрібен.
А сама собі думаю: це класний психологічно-терапевтичний прийом: знімаєш камуфляж і з ним знімаєш з себе війну, і починаєш життя спочатку.
– Не можу, – розвіяв він мої психологічні роздуми, – навіть не зважаючи на те, що іноді відчуваю себе білою вороною.
– Це ж важко, – я уявила як воно, і зрозуміла, що камуфляж для нього, це не просто одяг, це стан душі. А він зітхнув і з посмішкою погодився:
– Так ото ж…
Після нашої розмови я зателефонувала в психологічний кризовий центр і хвилин тридцять доймала Наталку Козлову питаннями щодо того, як можна допомогти цим хлопцям у камуфляжі, аби вони нарешті зняли свої однострої. Ми говорили про так званий атошний синдром, військовий алкоголізм і суїциди, про спілки ветеранів-атовців, недолугих дружин і нестачу кризових психологів. І чим більше питань я задавала, тим більше розуміла, що все залежить не тільки від дружин, психологів і громадських організацій, все залежить від нас з вами. Так, нам теж не солодко. Ми живемо від зарплати до зарплати, ми отримуємо жахливі платіжки за комуналку й ми щодня борсаємося в інформаційному коктейлі з політичних шоу, економічних прогнозів і жахачок про війну. Але повірте, їм, людям, що тримали в руках зброю і дивилися в очі смерті, набагато важче. Камуфляж в’ївся в їхню шкіру і вразив душу. Тож поважаймо їх, адже вони на це заслуговують.
