Мати військового: вони п’ють, тому що зранені душею…

Мати військового: вони п’ють, тому що зранені душею…

Тетяна Миколаївна Похиленко з села Мокра Калигірка Катеринопільського району – мати військовослужбовця, який служить у зоні антитерористичної операції. Її син воював під Іловайськом, пройшов Донецький аеропорт… «Але, на щастя, проблем з алкоголем у нього немає, – розповідає жінка, – у частині з цим дуже суворо. Багато залежить від командира. А моєму сину пощастило, у них гарний командир, вони за нам і у вогонь, і у воду. І дисципліну тримає, і за своїх бійців турбується».

Натомість жінка з болем розповідає про хлопців-односельців, які повернулися з війни, про їхній біль, який вони намагаються заглушити оковитою. «Збираються, п’ють, потім кричать, – бідкається Тетяна Миколаївна. – А вони ж п’ють, бо зранені душею, тому що в них нерви розбиті». А ще вона повідала сумну історію своєї знайомої, син котрої пішов воювати в зону АТО добровольцем. Він захищав країну більше року, отримав страшні поранення, а його не демобілізують. Статус учасника бойових дій той доброволець так і не отримав. «Коли приїздив у відпустку, він пив безпробудно, – розповідає пані Тетяна. – А які в нього жахливі поранення! Нога – півлитки вирвано, на обличчі – немає ока, половини щоки, контузія. А він побув удома, підлікувався і знову поїхав воювати. Чому? Тому що немає кому ту дитину захистити. Тому що він напівсирота, ріс без батька, і в родині їх шестеро дітей. Хто йому допоможе, хто підкаже? Розчарувався хлопець і ударився в пиятику».

Мирним людям важко зрозуміти тих, хто бачив війну. Ми зосереджені на своїх проблемах, і їхня поведінка, яка нам здається зухвалою і недолугою, нас дратує, а часом навіть викликає відразу. Нам набридли скарбнички в супермаркетах і прохання про допомогу в соціальних мережах. «Знаєте, на початку війни люди й кошти швидко збирали, і з готовністю відгукувалися на біду, – продовжує пані Тетяна. – Пам’ятаю, якось бачила сюжет по телевізору, там хлопцю-сироті, який повернувся із зони АТО, односельці будинок побудували. Просто так прийняли рішення, зібрали кошти й побудували. А зараз усе по-іншому. Ми звикли до ситуації в країні, звикли до війни, вона нам уже приїлася. А їм, бідним, як воно?»
Тетяна Миколаївна розповідала небагатослівно. Відчувалося, що кожне слово її пронизане материнським болем за синів України, які після війни, виявляється, стали нікому непотрібними й опинилися на узбіччі життя. «Аби хлопці не спивалися, – наостанок додає жінка, – важливо, щоб їх поважали люди, не залишало наодинці з проблемами наше суспільство і допомагала держава».

Юлія Вовкодав

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x